197. 1318 рік. Князь Григорій Данилович Московський з женою (сестрою хана Узбека) і з татарським баскаком Ковгадеєм прибув до Сараю — дари ханові привіз. І донесення, що князь Михайло Ярославич (Тверський) данину зібрав. І збирається тікати до німців.
Був у Твері вночі несподівано схоплений князь Михайло Ярославич. І привезений в Сарай. Князь Григорій Данилович (Московський) у Сараї здер одяг з цього Тверського князя: на ярмарковій площі прив’язав його до стовпа. І почав під ребра колоти мечем. Порізаного князя було повішено вниз головою. І вдаром меча убито 22 листопада 1319 року. І були тут убиті всі слуги княжі. Юний Константин (син убитого князя) був ханом Узбеком помилуваний.
Князь Григорій Данилович (Московський) привіз тіло убитого князя Тверського до Москви. І поховав в церкві святого Преображення. Поїхавши у Твер, ограбував тверців: пограбовані скарби привіз до Москви. “История СССР” (Москва, 1966) затаює хижацьку мораль Московських князів, їхні вирізування мирних жителів, загарбницькі напади, і славить їх за те, що вони “правильно розуміли свої задачі і вміли використовувати Орду” (стор. 152). Вони, вважаючи Москву другою Ордою, наслідували жорстокість і манери ханів, втоплюючи тверців у тверській крові, рязанців — у рязанській, новгородців — у новгородській. Москва міцніла, ідучи по коліна в крові невинних людей. І в цьому “Московське князівство виявилося найбільш сильним, воно зуміло успішно завершити процес політичного об’єднання русских земель” (“История СССР”, стор. 151).
198. Татари, обминувши литовські військові залоги, вторгнулися на Західні землі України (Руси). Орду стримали правнуки царя Данила (Галицького) — князь Лев 2-й і князь Андрій. Рідні брати — сини князя Юрія 1-го. (Вони стримали хід Орди — і обоє полягли на полі брані).
Польща, керуючись почуттями національної гідности, повинна українським князям-братам (Левові 2-му і Андрієві) поставити у Варшаві величний пам’ятник. Польський король Володислав Локетка у листі, писаному до папи 21 травня 1323 року, сповістив, що в бою з татарами погибли князі України (Руси), які були “безпосереднім непоборним щитом проти жорстокого татарського племени”.
199. 1325 рік. Великим князем Західної України (Руси) стає Болеслав, син мазовецького князя Тройдона і зять Великого князя України (Руси) Юрія 1-го Левовича. Княжна Марія — його дружина. Він відходить від римської віри і визнає грецьку; ім’я Болеслав залишає, починає княжити під ім’ям Юрій 2-й.
У Двірцеві Великого князя Юрія 2-го немає згоди. Чому? Бояри і попи, незважаючи на те, що Юрій 2-й сповідує віру грецьку, бачать у ньому латинника. Ізуїти вважають його зрадником, схизматом. Знаючи, що Польща вороже до нього наставлена, він творить Українсько-Німецький союз. Щоб зміцнити свій престол, він одружує свою доньку з Литовським князем Любартом.
І тут починає діяти зловіща тінь Візантії. Союз Західної України (Руси), Литви, Німеччини не вигідний Орді й Москві. Треба вбити Великого князя Юрія 2-го. Як? У Москві живе митрополит-галичанин Петро, якому підлеглі православні України (Руси). З погляду канонів православія, православні вважають своїм князем того князя, біля якого живе митрополит, тобто князя Московського.
(У Двірцеві Великого князя Юрія 2-го бояри і попи (гості прибули з Москви від митрополита Петра). 7 квітня 1340 року вони під час “цилування креста”, піднесли вино, вони “в обороні своєї віри” отруїли Юрія 2-го. Західна Україна (Русь), як держава, впала. Починають різні вторжники вторгатися на квітучі ниви, де все багатством дихає, і стараються поробити українців рабами на українській землі).
200. У Москві став князем Іван Данилович (Калита). Карл Маркс, вивчаючи історію, як він писав, “варварської Россії”, визначив, що “Іван Данилович (Калита) об’єднував в собі риси татарського ката, низькопоклонника і головного раба”.
“История СССР” (Москва, 1966, стор. 154) написала, що Калита був “тонким і дбайливим політиком”, “хан Узбек доручив йому придушити (протитатарське, — Л. С.) повстання в Твері з допомогою ординського війська”. І він придушував повстання, як татарський кат; був “тонким і дбайливим політиком” Московитії.
“История СССР” обминула твердження К. Маркса про те, що Калита втілював у собі “риси татарського ката, низькопоклонника і головного раба”. І для студентів вищих шкіл устійнила ленінський погляд на історію, написала: “К. Маркс вважав, що саме при Калиті “була закладена основа могутности Москви”, політика Івана Калити мала прогресивне значення, з нею було зв’язане дальше укріплення Московського князівства”, стор. 155. Іван Калита, як пише Карамзін, вторгаючись на землі, щоб їх возз’єднати з Москвою, вирізував населення, не минаючи й немовлят: здійснював “прогресивне значення... для скріплення Москви”, “Каліта — гордость любімой Москви”. Він її великий майстер. Він їй показав шлях до сили і слави. Слава Києва упала при татарах, слава Москви виросла при татарах.