249. Литовці, маючи рідну батьківську віру, володіли могутньою національною енергією — вони вигнали татар з України (Руси). Узяли Москву. Стали панами на Сході Европи. Литовський князь Ягайло, підпорядкувавши литовців законам римо-католицької віри, започаткує між литовцями чвари і падіння литовської сили.
Польська шляхта у Кракові відібрала у Литовського князя Ягайла литовське ім’я. І не дала йому ім’я християнське (грецьке, юдейське, латинське), а польське ім’я — Володислав. Давши йому рідне польське ім’я, польська шляхта проголосила його королем Польщі, Литви, України (Руси). “Король України (Руси) Володислав? Але ж він не окупував цієї землі?” “Йому даний титул короля України (Руси), щоб він цю землю взяв і приєднав до Польщі”. “Без титулу не можна”. Король Володислав виганяє з Галичини мадярську військову частину. І в 1397 році приєднує Західні землі України (Руси) до Польщі.
(Пригадаймо: 18 лютого 1387 року вісімнадцятилітня Ядвіга, охоронена польськими вторжниками, ввійшла у Ярослав. І сказала так, як їй шляхта радила: “Я пані Русі”).
Литовець Ягайло (Володислав) дихає ненавистю до Рідної Литовської Духовости, батьківських звичаїв і обрядів. У людській психіці закодована ницість: я зрадив, зраджуй і ти. Коли всі стануть зрадниками, тоді зрада буде справою моральною. Ягайло хоче вогнем і мечем хрестити литовців (жмудів), бо він таку обіцянку дав дівиці Ядвізі. “Перша його обіцянка — охрестити на латинство всіх нехрещених Литвинів, брала на себе дуже багато, супроти відрази до християнства деяких більше консервативних (відданих рідній духовості, -Л. С.) литовських країв” (М. Грушевський, т. 4, стор. 129). Литовці (особливо плем’я Жмудів) з болем приймали хрещення. Знали — зрадити батьківську віру — значить зрадити свою совість, свій спосіб життя, окремішність свого духовного “я”. Відречення від рідного завдає благородній людині великі душевні болі.
250. Київ. По хатах ходять прибулі з Греції і Єрусалиму христолюбці. Оповідають про чуда “во Вифлиємі”. Продають мощі святих угодників: кістка, зуб, осколок черепа. У літописі увіковічнений христолюбець Ніфонт. “Де ви, святий чоловіче живете?” — питали кияни. Ніфонт відповідає: “Живу в Єрусалимі в монастирі архангела Михаїла, бережу гріб Господа Бога Христа, і молюся за спасіння душ християнських”. Ніфонт збирає у Києві гроші на гріб Христовий. Іде юрба монахів, озброєних ґирлиґами — обороняє христолюбця від собак і безбожних людей.
Папа Урбан 6-й прагне при допомозі Польщі відвернути Україну (Русь) від грецької віри і навернути на латинську. Українці, ставши “латинянами”, збагачуватимуть папську скарбницю. Між папами (Урбаном 6-м, що сидить у Римі, і Климентом 7-м, що сидить у Авіні) точиться борня — вони самі себе називають антихристами. У них такий склад моралі, як і в константинопольських патріярхів: усе те моральне, що дає прибутки, усе те святе, що по-рабському побожне, богобоязливе, залякане церковними карами і зачароване оповідями про воскресіння мертвих і сцілення прокажених і біснуватих.
251. Митрополит Пімен живе в Азії. Почувши, що патріярх Ніл помер, він поквапно прибув до Москви. З золотом, сріблом і соболевими хутрами він прибув до нового патріярха Антонія, щоб він йому звання митрополита поновив. Патріярх Антоній узяв дари. Та ще коштовніші дари він отримав від князя Московського, який просить Піменові жезла митрополичого не давати. Патріярх став по стороні того, хто йому коштовніші дарунки прислав. Пімен утік з Константинополя.
Польська шляхта вторгнулася в Галичину. Їй так подобається Галичина, що вона її більше любить, як Краківщину. Вона б від ранку до вечора молилася Христові, щоб він поміг їй умертвити галичан, або поробити їх польськими рабами. Між польськими і литовськими вторжниками почалася війна за землі Західної України (Руси).
Рязань, Твер і Новгород відстоюють незалежність своїх царств, обороняючись від Москви, яка для них не була б страшною, якби Орда не стояла по її стороні. Князь Димитрій Донський має від Орди дозвіл “собірать землі для Москви”. Не маючи сил загарбати Рязанщину, яка наполегливо відстоює самостійність, він починає торгівлю. На схід від Рязані (на берегах середньої Оки) живе племя Мещера. І Москва за скарби, награбовані в Новгороді, купила собі країну Мещеру разом з мещерами. Охрестила їх, поробила побожними православними рабами, “навєкі” підлеглими Москві.