Кардинал Ізидор не був розбійником. Він, будучи патріотом візантійських греків, на православіє дивився як на знаряддя, яке прагнув використовувати на користь своєї держави. У Києві люди по-рабському побожні. І він міг легко запаморочити їх, оповідаючи про муки Христові і покровительство Богородиці. У Москві, де на релігію панує погляд ординський, він провалився.
280. 1446 рік. Москва — нова орда, зненавиджена усіми тими князями, які стараються вважати себе людьми слов’янського світу. 16 лютого князь Борис Тверський, князь Іван Можайський, князь Димитрій Юрієвич, не витерпівши деспота (слугу татарського) князя Василія Васильовича Московського, схопили його в Троїце-Сергієвім монастирі і осліпили. Осліпивши, вони йому рекли: “Чому татар привів на Руськую землю і міста повіддавав їм і володіння.., а татар і мову їхню понад міру любиш, а християн без жалости гнобиш, а золото і срібло татарам даєш?” (Карамзін, т. 5, стор. 126).
Ті князі, які викололи очі татарському катові — князеві Василію Васильовичу Московському, не бажали бачити Москву славною і сильною. Знатні татарські роди, поселюючись у Москві, ставали рускіми православними, їхні багатства і державні досвіди зміцнювали престол князя Московитії. (У наступних розділах оповідатиму, що головні дворянські роди Московитії татарського походження, і про це з літописною детальністю свідчать Татіщев і Карамзін, їхні, для українців мало зрозумілі, речення, перекладаю, наприклад, “паче мери любіш”, “паче” — “понад”, інші речення цитую, не перекладаючи).
281. У болотах біля Москви від зараз і вигорілих лісів подохли звірі, птахи. (Ріка Москва стала рознощиком заразливих недуг). Москвини, п’ючи неякісну воду і споживаючи спійману хору звірину, хоріють. Карамзін пише, що в 1442 і 1448 роках від різних зараз у Москві померли визначні бояри, родини, споріднені з княжим родом. Основною причиною поширення заразливих недуг були не пожежі, а “маленькі безкрилі кровососні комахи-воші”, їх тьма-тьмуща у теплих дерев’яних московських домах, вони множилися у хутрах дорогих, в одязі шовковому, вони не страшні, якщо хороб не розносять. Татари, люблячи дороге одіння, мало цікавилися його свіжістю.
282. У 1448 році Московський князь Василій Васильович скликав собор єпископів. На соборі був московський патріот Іова, проголошений митрополитом незалежним від Візантії і Риму. У князя Василія Васильовича є десятилітній син Іван. І митрополит Іова почав звати хлопчину Івана Великим князем, щоб москвини привикали бачити у ньому престолонаслідника.
Татари укріплюються у Криму. Запорозькі косаки розгромлюють татарські загони, які нападають на українські селища, щоб заполонених юнаків і юнок “гнати у Крим на рабський торг”. На побережжях Середземного моря розвинута торгівля рабами. На ринках високо цінуються “білі татари”. Українці названі “білими татарами” тому, що їх продавали татари. Дівчину гречанку, італійку, критянку, арабку можна купити за 50—30 ліврів.
За українку купці платять по 100—80 дукатів. Русокосі, світлоокі, добре відживлені степовички вабили рабовласників, які купляли їх не для того, щоб вони доїли овець, годували свиней, шили одяг, пряли. Католицький магнат хотів мати степовичку у своєму домі.
283. Він (католицький монсеньйор), купивши українку на ринку в Фльоренції, вів до ксьонза, щоб він її відвернув від грецької віри і навернув на латинську. Ставши католичкою, українка вважалася коштовною власністю. Монсеньйор мав право її продавати, за непокірність убити. “Усякі роди кари були дозволені панові супроти невільника, і навіть забити його не уважалося переступом” (Грушевський, т. 6, стор. 22).
На рабському ринку українці і українки “мали дуже добру, хоч не дуже похвальну для них самих репутацію: при продажі невільників (...) продавець викликає, що се невільники нові, ще не попсовані, з землі королівської (Литовсько-польської держави), а не московські — бо московські невільники, як брехливі й хитрі, на невільничім торзі мають низький курс” (Грушевський, стор. 23).
Купці чужоземні, “дорогою ціною купують” невільників-українців. І потім їх перепродують “в дальші краї -Сараценам, Персам, Арабам”. “Торг невільниками іде у всіх кримських містах, а найбільше в Кафі; тут їх часом цілими юрбами женуть з торговища просто на кораблі, і через те Кафу, каже наш мемуарист, можна назвати огидною ненаситною пащею, що пожирає нашу кров”.