319. “За що? Савараноля, маючи 23 роки, став монахом. Проповідував католицьку релігію, був професором у містах Італії. Був аббатом фльорентійського монастиря св. Марка. У Фльоренції, як і в Римі, є католички, що продаються за гроші, або — шмат хліба. Савараноля кликав грішників до покаяння. Особливо осуджував содомське життя монахів. Папа наказав Саваранолі мовчати. Людині, залюбленій у правду, тяжко мовчати. А ви, косаки, грецьку віру маєте?”
“У косаків віра косацька, а святиня — Воля. Грек хай тримає грецьку віру для грека. Попи звуть косаків язичниками. Побожним православним заборонено мати таку косу, як мав цар Святослав”, — сказав сотник Водопал.
Монах Тома знає мови арабську, грецьку, київську, погодився бути їхнім перекладачем. Він дивувався, що на Запоріжжі є сім французів, десять турків, п’ять греків, два німці -сюди вони втекли від переслідувань. Їм всім подобалася віра косацька — вір так, як твоя душа хоче; кожна віра, яка іншої віри не гнобить, правдива.
320. У грудні місяці, як пише Татіщев (т. 6, стор. 88), князь Іван Васильович Московський “вспалился”. І “в той вспалке велел казнити детей боярских”: Володимира Елізарова, сина Гусєва, і князя Івана Палецького — Хруля і Поярка, Рунова брата і Счавья Скрябіна сина Травіна і Фьодора Стромілова і Аффанасья Яропкіна”, “Казниша их на леду, главьі их секоша, декабря в 27 день за то, что хотяху извести внука его князя Дмитрия Івановича”.
Якщо москвини на садизм своїх князів дивляться як на дії “Божого вибранця” і в садизмі не бачать садизму, а тільки, як ‘пише Татіщев, “вспалку” (спалах гніву), їм належить перемога: люди з нахилом до садизму перемагають людей розвиненої гуманности, і особливо тоді, коли законом і суддею стає “кінджал”. Люди “кінджала”, поступаючи так, як їхні князі, багатітимуть, проявлятимуть “вспалку”. І ректимуть: “1478 год: прісоєдінєніє Новгорода к Москвє. 1485 год: прісоєдінєніє Твєрі к Москвє”. 1489 год: прісоєдінєніє Вятской страны к Москвє. 1510 год: прісоєдінєніє Пскова к Москвє. 1521 год: прісоєдінєніє Рязанского княжества к Москвє”. Як здійснювалося “прісоєдінєніє” “к Москвє?” Немає значення: головне -“прісоєдінєніє”.
(Люди замилувані до садизму нещасні; гноблячи поневолених, вони матеріяльно багатіють, а духовно — бідніють, і, щоб їх олюдянити, треба їх посадити силою меча й вогню на своє місце, і сказати: “Живіть на батьківській землі, а будете вторгатися в чужі землі в ім’я “прісоєдінєнія” чи “воссоєдінєнія”, то буде з вами те, що ви зробили з новгородцями, тверцями”.
321. 1499 рік. Архітект Алевіз, прибулий з Медіолана, ставить у Москві кам’яний “Дворець Теремний”. Нові й нові архітекти з Італії прибувають. Архітект Маркус зробив плян — ставить у Москві нову вулицю, яка зветься Беклемішевськая, де житиме московська аристократія. Князь Беклемішов (вихрещений татарин) багатий, його рід великий і славний.
(У 1494 році грек Мануїл Анґел привіз в Москву архітекта Алевіза і Петра (майстра французької “фрязії” та “иных мастеров” італійських). Алевіз ставить у Москві “палаты каменньіе й кирпичные”. І жахається, бачачи замилування до садизму, яким пишаються князі Московитії.
Татіщев (т. 6, стор. 91) пише, що в січні (в 1499 році) князь Іван Васильович Московський піймав дисидента (князя Семена Івановича Ряполовського і його дітей), і “голову ему секоша на Москвє — реце пониже мосту февраля 5 во вторник”.
А суд? Право оправдатися? Карамзін і Татіщев пишуть, що в Москві люди бачили справедливість у жорстокості. Хто сильний жорстокістю, той і справедливий: поняття ці, очевидно, панували у шатрі хана Татаро-Монгольської орди, і їх ніхто не осуджував.
Жорстокість (ув’язнення за прихильність до “іностранца”, катування у в’язниці за “свободомисліє”, за підозріння в неприхильному ставленні до царя) вважалося справою роблення порядку. І москвини завжди живуть у страху: вони царя бояться, патріярха бояться, “іностранца” бояться; постійних приморозків, які нищать їхню городину, бояться; бунтівників (пермян, тверців, новгородців, псковців) бояться; вторгнення поляків, шведів бояться; поширення єресі в православії бояться, і зі страху стають садистами; відважнішають, обезголовлюючи “прєдатєлєй”, “бунтовщіков”, “подозрітєльних”: роблять “порядок”.
322. Італійські архітекти ставлять Архангельський собор, де в гробницях лежатимуть “архангели” (князі Московські). Раби, які працюють “на строітєльствах красівой Москви”, за труд грошей не отримують — працюють за те, що їм “ґасудар” помилував життя, возз’єднуючи Новгород, Твер, Пермію з Москвою.
Московський князь Іван Васильович “выписывалъ изь Італіи мастеровь пушечныхь й серебрениковь” (Карамзін, т. 6, стор. 50). Італійські “серебряніки” почали в Москві “чеканити гроші”, які по-татарському звалися “дєнґамі”. Італійські художники (особливо Петр) розмальовують у Москві церкви і княжий двірець у Кремлі. Є “дєнґі” — є майстри, є краса, “денґа не Бог, а полбога єсть”, “денежка открьівает небеса”, “денежка все на свете делаєт”, “не зарекайся красть: нужда лиха, голодньій й архимандрита украдет”. Московські прислів’я віддзеркалюють вдачу, настрої і поняття Третього Риму (“собіратєля земель Русі”).