348. Спірідонова “Всемірная історія московська” “гласить”, що з роду Александра Македонського походить Клеопатра. Її королівський вінець римляни привезли до Риму. Після убивства Юлія Цезаря, Авґуст був вінчаний на імператора вінцем римського царя, а одягнений був в одежу єгипетського фараона Рамзеса, і вручили йому ще й митру царя Індійського, яку в Індії взяв Олександер Македонський. Римляни, обділивши свого імператора Авґуста регаліями імператорів світу, гукали: “Радуйся Авґусте, царю Римський і всея Вселенної!”
“Авґуст почав робити порядок на світі. Він зробив Патрикія царем Єгипту, а царя Пруса посадив на березі ріки Висла. Від Пруса постала Прусія, з роду римського володаря Пруса походить рід Рюрика, а Прус же походить від Авґуста. Від Рюрика походить князь Мономах, якому шапку передав цар Візантії, і ця шапка тепер з волі Христової є на голові князя Московського, і тому цар Московський походить з роду Олександра Македонського, з роду імператора Авґуста, з роду Рюрика, і є він царем Третього Риму, і має він візантійський герб — орел двоголовий”.
349. Монах Филофей, натхненний “Всемірною історією Московською”, проповідує обоження царя і Москви. Він рече: “Внімай тому, благочестівий цар! Два Ріма палі, третій — Москва стоіт, а четвьортому не бивать! Соборна церков наша в твойом державном царствє одна тепер паче солнца сияєт благочестієм во всєй поднєбєсной; все православниє царства собрались в одном твойом царствє; на всєй земле одін ти — християнскій цар” (Ключевський, т. З, стор. 293).
Московські попи, монахи, єпископи і митрополити удосконалюють культ царя і государства, навівають москвинам почуття національної вищости, боговибраности, винятковости, і в москвинів постає прагнення своєму “я” підпорядкувати чуже “я” (нацменське, іноязике).
(Еліта красної Москви, перевидаючи в інституті лєнінізму “історію Татіщева”, “історію Соловйова”, “історію Покровського”, “історію Ключевського” та інших ідеологів монархічної Московитії, себе виховує в дусі месіянізму, проповідуваного митрополитом Спірідоном та монахом Філофєєм).
(Поети, письменники, артисти, політруки, прикрасивши груди орденами Лєніна і Суворова, пропагують гасла імперської Московитії: “Москва — столиця світового комунізму і другій — не бувати! Партія Лєніна “паче солнца сіяєт благочєстієм во всєй поднєбєсной”, на всій Земній плянеті єдиний ти, батько всіх народів, Лєнін!”).
(Москвини державним законом освячують і військом скріплюють культ Лєніна, культ партії, культ соціялістичного государства, розвиваючи і звеличуючи свою москвинську (великоросійську) гордість. “Чи чуже нам, великоруським свідомим пролетарям, почуття національної гордости? Звичайно, ні! Ми любимо свою мову і свою батьківщину”, “Ми сповнені почуття національної гордости”, — пише В. Лєнін у 1914 році в статті “Про національну гордість великоросів”.
Коли ж українці кажуть, що й вони, українці, люблять свою мову і свою батьківщину, і хочуть, щоб Київ говорив українською мовою так, як Москва — московською, то вторжники, лєнінські великороси, в Україні арештовують українців, вивозять їх у Мордовію, називаючи їх “прєдатєлями”, “буржуазними націоналістами”, “кримінальними злочинцями”, “запроданцями”, “ворогами народу”, “бандитами”, “прихильниками воєнних конфліктів”, “шпигунами західних розвідок”, і катують їх лєнінські опричники так, як катували опричники Івана Ґрозного новгородців за те, що вони не корилися “благочєстівому царю Московському”).
350. Українські “єпископи жили, як світські люди, полювали, робили збройні напади на сусідів. Холмський єпископ Теодосій Лазовський, добувши війною від Борзобагатого Володимирське єпископство, роздав його усе, всі села й маєтності, дітям і приятелям. А саме владицтво продав ігуменові Києво-Печерського монастиря Милетієві Хребтовичеві” (Г. Лужницький, стор. 225).
Що значить — єпископ роздавав чи продавав села? Торгував побожними парахвіянами. І цей єпископ почне ширити кличі “За віру православну”, тобто за маєтки єпископські, за право панувати над побожними православними рабами. Побожні православні раби, бачачи, що їхній єпископ дбає тільки про свої маєткові вигоди і служить чужій владі, вчаться в нього також служити чужій владі, славлячи православну віру. Так калічиться добра вдача народу.
351. 1551 рік. У Москві цар Іван Ґрозний на Стоголовому соборі (на соборі, що обмірковував “сто глав” (розділів)) сказав: “Попы, церковные причетники в церкви всегда пяныи й без страха стоят й бранятся, й всякие речи неподобньіе всегда исходят из уст их” (“Стоглав”, СПБ, 1863 р., стор. 51). Він сказав, що в монастирях є “содомский грех” й “монахи обитают в одних монастирях с монахинями”, “у ігуменов й архимандрітов по келіям жонки й девки”. (У Москві тому й поширилося прислів’я: “К игуменье — полковник, к послушнице — денщик”).