Москвини — народ догадливий і побожний, кланялися в ту сторону, де стояли шибениці, і щезали: на торговій площі на лавках полишалося м’ясо, хліб, хутра, дєнґі. І біля шибениць — опричники (ґрознівські кеґебісти).
З Кремля їде на коні Іван Ґрозний з старшим сином, за ним бояри, повіває герб царя Ґрозного — “ікона святого Юрія”. По Красній площі опричники женуть 300 інакшедумаючих (дисидентів). У ланцюги закуті дисиденти, у них вибиті зуби, виколені очі, закривавлені вуха, ноги, поламані ребра.
Цар Ґрозний оглянув шибениці і знаряддя катування. І, побачивши, що “нєт народа”, дав наказ народові явитися на площу. З ям, погребів, “ізбушок” повилазили перелякані москвини. Ставши перед царем Ґрозним, кричали: “Да светится одно солнце на нєбє, а батюшка — цар на земле!” (Поет-раб Сосюра, маючи на увазі слова, голошені на славу Ґрозному, написав вірш “Два сонця”, співаючи про Сталіна, як про “сонце на землі”; він так писав тому, що був заляканий опричниками Сталіна, і такі ж вірші писали й поети — залякані раби Тичина, Бажан, Рильський, Усенко, Малишко).
371. Цар Ґрозний сказав: “Народ! Увидиш муки й гибель! Но караю изменниковь!” І москвини в один голос (так, як за Сталіна, Брєжньова) закричали: “Да живеть многія льта Ґасударь Великій! Да погибнуть измьнники!” (Карамзін, т. 9, стор. 100). Москвини добре знали, що ніяких “измьнников” немає. Вони славили ґасударя зі страху, щоб себе й дітей своїх рятувати.
Є стара чингісханська мудрість: коли хочеш панувати, залякуй підлеглих і тримай їх у покорі. “Люди уважніше ставляться до володарів жорстоких, кровожадних, ніж до милосердних, плохеньких, покірних”.
Піп-батюшка Афанасій розгорнув папір і почав читати прізвища приречених на смерть. І він бив ціпком по голові кожного “ізменніка”, чиє ім’я прочитав. Приречені на смерть стояли в черзі. Приречений на смерть “ішов, щоб класти голову під сокиру. Ідучи, він кланявся царю Ґрозному і казав: “Се кланяюся тебь в посльдній разь на земль”, (Карамзін, т. 9, стор. 101).
“Но смерть казалась тогда легкою: жертви часто требовали ее какь милости. Невозможно безъ трепета читать въ запискахъ современныхъ о всехъ адскихъ вымыслахь тиранства, о всьхь способахь терзать человечество. Мы упоминали о сковородахь: сверхъ того были сдьланьі для мукъ особенныя печи, жельзныя клещи, острые ногти, длинния иглы; разрезывали людей по составамь, перетирали тонкими веревками надвоє, сдирали кожу, выкраивали ремни изь спины...” (Карамзін, т. 9, стор. 104).
372. (Усі знаряддя катування будуть привезені з Москви в Україну (Русь) після 1654 року для утвердження акту “возз’єднання двох єдинокровних і єдиновєрних народов”, і особливо будуть вони вживатися після смерти гетмана Богдана Хмельницького і гетмана Івана Мазепи).
Цар Ґрозний проколов одного “ізменніка”; опричники почали “других колоти, вішати, рубати”, “За 4-ри години умертвили біля 200” (Карамзін, т. 9, стор. 101). Печатник (носій царської печатки) Іван Михайлович Висковатий сказав, що він без вини і без суду на шибеницю йде, очі підняв до неба і просить слова оправдання. Та опричники “йому заткнули рота, повісили його догори ногами, оголили, розсікли на частини тіло його, і перший Малюта Скуратов, злізши з коня, обрізав вуха страдальцеві”, “замовчую про деякі огидні деталі” (Карамзін, т. 9, стор. 62: Примітки).
Карамзін не хоче згадувати все те, що задокументовано в літописах; не йде мова про садизм, а про його звироднілі форми, відрізали кінцівку тіла синового і батькові в рот упихали. Описує Одерборн про московські форми катування детальніше, вони такі жахливо-потворні, що їх не можу тут згадувати.
У Москві без суду були убиті — князь Юрій Кашіна, член Думи і його брат — князь Дмитрій Курлатов і вся його родина. Князя Михайла Воротинського з жінкою, з сином і донькою послали на катування в Біле Озеро. Воєводу Нікіту Шєрємєтєва задушили.
373. Князь Олександр Борисович Горбатий уважав себе спорідненим з родом Володимира Хрестителя, казав, що вихрещені татари всю Москву в руках тримають, православний татарин Басманов керує Москвою з царем Ґрозним. Князя Горбатого підтримали останні представники, які походили з родів князів України (Руси): князь Іван Сухий, князь Кравчій, князь Горенський, князь Дмитрій.
Цар Ґрозний і його вірний помічник (православний татарин-воєвода Алєксєй Басманов) обезголовили останніх князів слов’янського роду, їм був прочитаний смертний вирок: зворушлива картина. Іде тато з сімнадцятилітнім сином. Вони взялися за руки і, як два вірні приятелі, ідуть на смерть мовчазно.
“Кто пєрвий?” Княжич Петро ступив крок вперед (з пошани до тата), і почав перший класти голову під сокиру. Князь Олександер Борисович Горбатий схопив сина Петра, поцілував його і свою голову поставив під сокиру. Синок Петро узяв татову відрубану голову, яка ще кліпала очима, поцілував і під сокиру поклав свою голову. І після них були обезголовлені князі: Іван Сухий, Кравчий, Горенський, Дмитрій.
374. Цар Ґрозний, порубавши і повісивши на площі інакшедумаючих, поїхав до їхніх жінок і дітей. Він “сміявся над їхніми сльозами, мучив жінку Висковатого, хотів мучити і її п’ятнадцятилітню доньку, яка стогнала і кричала, але передав її в розпорядження свого сина царевича Івана, і після того її замкнув у монастирі з її матирею, де вони й померли” (Карамзін, т. 9, стор. 102).
Матері з доньками стогнали і кричали, бачачи, що тіла їхніх мужів і батьків біля Кремля обгризають собаки. Карамзін пише, що коли виростала гора трупів, цар Ґрозний ішов на спочинок. “Ибо надлежало предать трупы земле. Вь четвертий день снова вьівели на площадь ньсколько осудженньіхь й казнили: Малюта Скуратовь, предводитель палачей, разськаль топорами мертвыя тела, которыя целую неделю лежали безь погребенія, терзаемьія псами. (Тамъ, близь Кремлевскаго рва, на крови й на костяхь, во последующія времена стояли церкви, какь умилительный, Христіанскій памятникь сего душегубства). Жены избіенныхь Дворянь, числомь 80, были утоплены въ реке” (Карамзін, т. 9, стор. 102).
375. (Цар Ґрозний боронив євангельську науку: він писав своєму ворогові (князеві Андрієві Курбському і таким, як він): “Чому ти зненавидів апостола Павла, який говорить: “Нєт власті нє от Бога. Тот, кто протівится власті — протівится Божому велінню! Раби! Слушайтє своїх ґаспод, повенуйтєсь нє только добрим, но й злим”. Ґрозний, озброївшись євангельською ідеологією, яка проповідує служіння всякій владі, і в тому числі й “господам нє только добрим, но і злим”, вважав, що Христос усі його дії оправдує).
(Цар Ґрозний знає, що в 1547-49 роках відбувався в Москві 1-й церковний собор для канонізації московських святих. Між 39-ма проголошеними святими, 16 князів і княгинь московських; жодний князь, який був вороже наставлений до Москви, у православні святі не попав).
(Алексій, який мав титул Київського митрополита, а жив у Московитії, і звеличував її князів і ханів Татаро-Монгольської орди, і грабував Київські церкви, попав у святі: його мощі лежать у Москві. Митрополит Іларіон (Огієнко) в “Українській патрольогії” (стор. 85) побожним українцям православним радить поклонятися мощам Алексія.
Люди низької моралі і безсердечного характеру у Москві проголошені святими — їхні життєписи добре знає Іван Ґрозний. Він (Іван Ґрозний) знає, що імператор Візантії святий Константин живцем у котлі зварив свою жінку Фаусту. І йому, Константину, пише Ґрозний, належить “крест честной первому”).
Коли цар Ґрозний особисто ножем убивав (і труїв) своїх ворогів, москвини казали: “Пусть царь укажеть намь своихъ изменниковь: ми сами истребимь ихь!” (Карамзін, т. 9, стор. 48). Вони ждали від царя указу, щоб “істрєблять” ворогів царських. Вони вірили, що без царя-деспота не може існувати Москва. Ні Москва, ні землі, на яких стоїть Московське князівство, як усім відомо, прогодувать москвинів не можуть. Вони раділи, що в них цар Ґрозний уміє привозити здобич з чужих земель і карати “ізменніков”.
376. У Москві “бажання царя було законом в церковних справах. Боже віддавалося цареві” (Н. Бердяєв). У Москві втілилися дві духовності — дух Чингіс Хана Татаро-Монгольської орди і дух імператора Візантії. Концепція автократизму, довге убрання (царське, боярське), борода, як символ архиєрейської гідности, дух візантійщини.
Імператор Візантії краще за патріярха знав, що є Боже, а що — ні. Іван Ґрозний тішить єреїв, поширюючи грецьку віру на татар і угрофінів. Єреї люблять того царя, який їм дає багаті парафії, маєтки, побожних рабів.