Лопарі і сусіднє з ними фінське плем’я (Лапландці), ставши православними, утратили свою ідентичність. Православіє знищило їхню самобутню культуру і вони “уже совершенно обрусіли” (Е. Голубинський, “Історія Россійської церкви”, т. 2, Москва, 1900 г., стор. 854).
Ті Лопарі, які втекли від хрещення на далеку північ (до границь північної Фінляндії), збереглися. Ті Лопарі, які хрещення прийняли, стали рабами православія, утратили мову рідну, звичаї, обряди, почуття племенної гордости, вони “совершенно обрусєлі”. Та вони знають, що фіни — їхні кровні брати. І їхня назва міста Кандалакша нагадує їм, хто вони є. Їх тримає на світі віра, що вони визволяться з лабет московських і з’єднаються з рідними братами-фінами.
378. 1575 рік. Старости і попи в Україні (Русі) ставляться до Запорозьких косаків як до розбійників, злодіїв. Оголошено по селах, що коли появиться запорожець, то треба, щоб селяни про це повідомили старосту або попа. Піймати в селі запорожця, щоб його віддати полякам, було тяжко: селяни любили запорожців, переховували їх.
Польський король Жиґмонт-Авґуст, бачачи, що з косаками тяжко боротися, узяв на військову службу 300 косаків, які почали підлягати тільки королівському полководцеві. Старости не мали права ловити, судити і карати тих косаків, які служать королеві. Попи і старости перестали звати запорожців “розбійниками”. Запорожець, який появлявся у селі, щоб урятувати життя (у складних обставинах) казав: “Іду служити королеві”.
379. У Москві на Земському Соборі цар Ґрозний проголосив, що охрещений татарський хан Симеон Бекбалутов стає “велікім князем всея Русі”, правою рукою царя. У Москві високо шануються люди ханської крови не тому, що вони багаті, а тому що (і про це вже згадував) в їхніх жилах тече ханська (царська) кров.
Бояри і воєводи дають великі гроші монахам-літописцям, щоб вони їм давали грамоти “родословія”, пов’язуючи їх то з родом візантійського імператора Константина, то з родом римського імператора Авґуста, то з родом царя Володимира Хрестителя чи царя Володимира Мономаха.
У Москві “вивчалися родословниє, щоб тінями дійсних і видуманих предків, таких як Авґуст-Цезар, оправдать свої політичні задуми чи претензії” (Ключевський, “Сочинєнія”, том 2, 1957 год, стор. 331).
У Твері (після возз’єднання Твері і Москви) знатні тверські роди, які вважали себе вихідцями з України (Руси), були посічені. Погинули вони, як безкомпромісові вороги нової Орди (Московитії). На їхніх маєтках живе рід нового Тверського князя Симеона. Хто він?
Хан Сеін-Булат (потомок хана Батия) — рускій православний, він “іменовался Симеономь, Великим Княземь Тверскимь” (Карамзін, т. 9, стор. 160), він намісник царя Івана Ґрозного. Очевидно такий “князь Тверский” не буде вороже ставитися до Москви, славитиме її, як нову Орду, яка має мову слав’янську і віру православну.
380. 1581 рік. Український князь К. Острозький — надзвичайно багата людина, живе він в Острозі, підлеглий Польському королеві. Маючи друкаря Івана Федоріва, він неукраїнською мовою видав так звану “Острозьку біблію”, натхненно прославлену попами. Попи вважали, що українська мова “низька, проста мова, не придатна для висловлення Божої істини, не зрозуміла для Пресвятої Богородиці”. Такі погляди на українську мову пригноблювали душу народу, викликали зневажливе ставлення до рідного слова, навіювали почуття меншої вартости.
(Друкар Іван Федорів і його помічник Петро Мстиславець утекли з Москви тому, що не могли витримати деспотії, духу, як пише Карамзін, “азіятського”. Знайшли вони притулок у Львові, де їхня праця була оцінена. Іван Федорів не виявив бажання повертатися до Москви, помер у Львові, похований при Онуфрієвському монастирі. Ідеологи Москвинської орди на основі втечі І. Федоріва з Москви ширять пропаганду про “связь двох братскіх народов”).
381. У виданні “Острозької біблії” найдіяльнішим був Герасим Смотрицький, ректор Острозької школи, автор книги “Ключ царства небесного”. Він гнівно критикує латинську віру і хвалить грецьку. Український розум тратить час і енергію на суперечки: яка чужа релігія краща, справи рідні (державнотворчі, духовні) відсунуті попами і їхніми вихованцями на друге місце, або — зовсім забуті.
(Мартин Лютер (1483—1546) зробив переклад “Біблії” на народну німецьку мову. Звеличуючи німецьку мову, він звеличив німця. Дав можливість німцеві довідатися, що в “Біблії” нічого не говориться про німецькі справи).