Юніяти, звідки ви? У 1590 році архиєреї православія грецької церкви в Україні (Русі) відчули, що їхні церковні маєтки багатішатимуть тоді, коли вони перестануть бути рабами Константинопольського патріярха і стануть рабами Римського папи. Вони (архиєреї) хочуть “кинутися не тільки до папи, а й до самого сатани” (М. Грушевський).
У церквах владики (єпископи) перед очима побожних православних рабів, славлять Константинопольських патріярхів, а між собою вони (владики) говорять, “аби владиків було визволено з неволі Константинопольських патріярхів” (М. Грушевський). Патріярхи дивилися на Україну (Русь), як на своїх “овець стада Христового”, а на єпископів, — як на своїх рабів-пастухів.
Константинопольський патріярх наказував “митрополитам Київським і всея Русі”, щоб вони побожних православних “поучали, намовляли, переконували всіх”, що складати датки на оборону Константинополя, то “ліпше ніж дати на службу Божу, або для бідних чи на звільнення невільників”; побожний православний, який жертвує для патріярха, “то знайде в Бога більшу нагороду, ніж хто поставить церкву, або монастир, або дасть що на них” (М. Грушевський, т. 5, стор. 419). На основі цього “Акта Патріархатус” бачимо, що, наприклад, побожні православні України (Руси) “знайдуть у Бога більшу нагороду” тоді, коли справи чужі (ромейські-візантійські) ставитимуть на перше місце, а рідні — на друге.
411. Хочеш “знайти у бога більшу нагороду”, то не помагай братові збіднілому, давай пожертви патріяршому збирачеві, який їздить по містах і селах. М. Грушевський пише, що “такі збирачі від царгородського патріярха, а також і з інших грецьких земель, появлялися дуже часто”, і “сі побори й драчі, без сумніву, викликали на Русі сильне незадоволення”. Хто не задоволений “сими поборами і драчами” патріярших посланників, той безбожник; є кари: “до дев’яти і сорока ран”.
Константинопольський патріярх Єремия щойно їздив по Україні (Русі), “на Боже гроші збирав”, “за гроші гріхи відпускав”, і потім ще й послів своїх прислав. М. Грушевський (покликаючись на твердження Скарги) пише, що патріярші посли “приносять замішання й злі приклади: продають гідності, збирають гроші, як голодні; дають розгрішення, продаючи дари Божі: позволяють двох жінок мати; уживають фальшивих печаток; інші знову продають нас і всіх християн, як шпигуни і зрадники. І з (патріярха) Єремиї, що тут був, чи мали потіху? Набравши грошей, пішов собі. Коли хотів котрий перетягнути його на свою сторону проти другого, щоб зіпхнути його з владицтва, то дав йому золота, а той написав: оповіджено нам і повірили ми, що ти такий і такий, отже скидаємо тебе”, “я тебе посвятив своєю рукою, коли ти мені не пришлеш 12 тисяч золотих, стратиш гідність” (М. Грушевський, т. 5, стор. 559).
412. Архиєреї (владики) хрещенням пригнобленої України (Руси) ваші вівці стада Христового такі нещасні, як і ви. Не прийшов я судити вас, ви самі себе осудили історією життя свого. Наприклад, М. Грушевський пише, що “Кирило Терлецький з Божої ласки єпископ Луцький і Острозький”, пастух овець стада Христового був “двоженцем”, “чужоложником”, убив маляра Филипа, мав зв’язки з бандою, в подорожнього “забрав дівчину до себе й вчинив над нею насильство”, “пробував отруїти архимандрита”, “з його наказу його слуги схопили попа Стефана Добринського і втопили його” (т. 5, стор. 501).
У таких злочинах був обвинувачений владика Терлецький перед князем Острозьким. І з детальністю про це пише відомий афонський монах-аскет Іван Вишенський у своїх “Пересторогах”. Владика (екзарх) К. Терлецький був таким, як і його колеги; він організував банду з своїх побожних слуг, і йшов, як пише Грушевський, “в похід на сусіднє село”. І так є: “Правдивим боєвиком справи унії був луцько-острозький єпископ Кирило Терлецький”, пише др. Г. Лужницький в історії “Українська церква між сходом і заходом”, стор. 254.
413. (У 1590 році (24 червня) у місті Бересті підписали “юнію” “Кирило Терлецький, Божою милістю єпископ Луцький і Острозький; Леонтій Пелчинський, єпископ Пинський і Турівський; Гедеон Балабан, єпископ Львівський, Галицький і Кам’янець-Подільський; Діонісій Збируйський, єпископ Холмський і Бельський (Лужницький, стор. 257). Їх підтримали єпископи М. Копистинський, М. Рогоза, І. Потій і король Жиґмонт 3-й. У “Берестейській юнії” архиєреї заявили, що визнають папу “Намісником св. Петра на римськім престолі” і підлягають йому. І просять його, щоб він залишив без змін церемонії, які є в грецькій церкві, “та всі Служби”. І просять, щоб “Його Величність Король” (Польський) давав їм “привілеї”. (Вони мусіли просити папу, щоб він залишив грецькі церемонії “та всі служби Божі”, бо латинських церемоній вони не знали).