“Поки Польський король пришле військо, щоб оборонити маєтки єпископів-юніятів, то свої холопи-бунтівники спалять їх”, — і єпископ М. Копистинський, єпископ Г. Балабан відреклися від “Берестейської юнії”. І їх підтримав князь Василь Константин Острозький. І почалася релігійна боротьба, яка виснажувала, затемнювала розум народу.
“Хто юніят, той з Польщею і Римом”. “Хто грецький православний, той з Константинополем і Москвою”. І почалися синоди і протисиноди, появилися “викляті з церкви”, які інших “виклинали з церкви”. О, архиєреї чужовір’я — які в вас темні душі, який у вас невихований розум, і які грубі в вас почування і розуміння людського життя, віри і Бога.
414. (Іван Франко, користуючись архівними матеріялами, пише: “Митрополитом київським був Михайло Рагоза, бідний шляхтич, що був зразу православним, потому перейшов на лютеранство, відтак за намовою ізуїтів — на латинство, а вкінці, також за намовою ізуїтів, зробився знову православним, але тільки в тій цілі, щоби знищити православіє. Єпископом берестейським був Іпатій Потій, чоловік хоч вчений, але без характеру, брехливий і хитрий. Єпископом луцьким і острозьким був Кирило Терлецький, розпусник і забіяка, про котрого поговорювали, що держав спілку з злодіями і грабівниками, фальшував гроші, і котрому в судах доказували множество різних злочинств, розбоїв, калічення людей і вбивств”.
“Єпископом львівським був Діонісій Балабан, не ліпший від Терлецького, в Перемишлі сидів єпископ Михайло Копистинський, чоловік, що при живій жінці був посвячений на єпископа і опісля також жив з нею. І ось вони почали з’їздитися й радити, як би увільнитися від зверхности патріярха і від надзору братств, і урадили, що найліпше буде піддатися папі римському. Заохотили їх до того обіцянки поляків, котрі говорили, що, як скоро вони сполучаться з Римом, приймуть юнію, то дістануть місце в сенаті польськім, з котрого виключені були всі “іновірці”, значить і православні, а в котрім засідали всі єпископи латинські” (“Буковинський календар”, Чернівці, 1891 р., кн. 8).
(Іван Франко про юнію написав: “Юнія була причиною довгої та важкої боротьби внутрі українського народу і остаточно принесла незміримі шкоди цілому його духовному і політичному розвоєві.., юнія в минувшині не дала нашому народові майже нічого, не лишила в літературі українській ані одного цінного пам’ятника.., натомість знаменито причинювалася до полонізації української інтелігенції”): “Та тільки те правдиве й святе, що для нас, панотців, корисне, і тому погляди Івана Франка треба осудити, або приховати, навчаючи парахвіян, що католицька церква — рідна мати народу”).
415. 1596 рік. Польські пани, приймаючи від латинів латинську віру, (і я про це знову кажу) прийняли від них і латинські закони державного правління, і латинський спосіб поневолення покорених. “Діли і пануй”. Польські пани, вторгнувшись в Україну (Русь), не потребували ділити українців на дві ворожі групи: між українцями вже були привілейовані раби і непривілейовані раби. Польські вторжники не покорили вільних українців, ні, вони покорили українців покорених.
Українці, маючи чужу віру, по-рабському прийняту царем Володимиром у візантійців, вже триста п’ятдесят років живуть під гнітом чужої (татаро-литовсько-польської) влади. Українці вже звикли бачити, що їхні пани — це раби, а чужі пани (татари, литовці, поляки) — це пани-володарі. “Чужі пани-володарі гноблять нас, хліборобів, при допомозі наших рідних панів-рабів. Коли ми б’ємо чужого пана-володаря, то з нашого пана-раба пір’я летить: чому? Бо наш пан-раб сидить на нашому каркові, а чужий пан-володар сидить на каркові нашого пана-раба”.
“Ми кажемо “геть панів!” І проти нас, повсталих хліборобів, єднаються чотири сили: рідні пани-раби, чужі пани-володарі, попи грецької віри і попи-юніяти. Усі вони кажуть, що ми голота, тікаємо від панщини, яка є законна, святою церквою освячена. І кажуть, що ми бунтівники, зраджуємо короля — Божого помазаника, зраджуємо батьківщину, і тому треба нас винищити з коренем”.
416. “Геть панів!” — ми кажемо, хапаючи сокири, щоб визволитися з рабства. І повстання українських хліборобів починає зватися “холопським повстанням”. Холопи — люди темні, бо їх у темноті тримає грецька церква: темних холопів легше гнобити, ніж освічених, вчених. І в простому (хліборобському народі) починає сама народжуватися туга за рідним паном-володарем, який би ділив долю народу, звільняючи Вітчизну від чужих панів-вторжників і рідних панів-рабів.