451. “Академію збудувала Ґулевичівна, єрусалимський патріярх Феофан хвалив її, що православіє боронить, Іов Борецький (перший ректор академії) її ім’я згадує, хор їй співає “многая літа”, а сина Михайла втратила...”. “Ти мене лайдаком не зробиш”, — кричав син. Серце материнське обливалося сльозами, вона покинула Київ. У скромній хатині в Луцьку жила самітня, забута. У сімдесят років померла, не захотів син Михайло приїхати на похорон.
У запорожців є хотіння, щоб попи у церквах молилися по-українському: українцям старо-церковна мова мало зрозуміла. (Треба, щоб православіє перестало зневажати рідну мову України-Руси). “Мья-ца-й сина..., Отче наш, оже єси, і око на небесі, око на землі, і ізбави нас од лукавого святого”, — письменник Іван Нечуй-Левицький (син попівський) пише, що так молиться українська мати, її не можна звати темною, її душу отемнило православіє, переслідуючи рідну мову народу.
(З Афону шле погрози монах Іван Вишенський, що “Євангелію” у церквах треба читати тільки старослов’янською мовою, бо вона “чесніша перед Христом”. Він сам поганенько знаючи рідну мову, не радить книги друкувати рідною (українською) мовою: українська мова може “занечистити православіє”. Боронить він “чистоту православія”, бо як пише Д. Дорошенко, дуже хоче “до Христа дотиснутися”).
452. 1616 рік. Турецька фльота під проводом Алі-Баші припливла до Дніпрового Лиману, щоб почати війну з Українцями. Українці (запорожці) розгромили фльоту Алі-Баші. Узяли в полон вісім галер і 80 човнів. Припливши до Криму, спалили Кафу, визволили з татарської неволі 3000 українців. Успішний бій Українців з Татарами був очолений гетманом Петром Сагайдачним.
(У необачній пісні співається, що Сагайдачний необачний, бо “проміняв жінку на тютюн та люльку”. Справді, Сагайдачний був обачним полководцем. “Польський уряд мусів звернутися за допомогою до Сагайдачного і скласти з ним умову. Сагайдачний зібрав 20.000 козаків і пішов у Московське царство, здобув гради: Путивль, Єлець, Лебедянь, Шацьк, Коломну і опинився під Москвою. Сагайдачний розбив московське військо під проводом князя Волконського, перейшов на його очах ріку Оку” і “через Серпухов і Калугу із військом своїм пішов додому. З того походу він вже не вернувся на Січ, а пішов у Київ” (М. Аркас, стор. 160)).
453. Українці-хлібороби весною з піснями ідуть в поле: весна їм дарує нові надії. І ніби душа оновлюється, воскресає, бадьориться. Вони натхненно оспівують божественну красу Вітчизни. Молодь в полі, за селом виводить веснянки, дівчата плетуть віночки, стають звабними, закоханими в життя. Самоосвідомлюється молодь Свідомістю Всесвіту (Дажбогом), сама цих сил не розуміючи.
Монах І. Вишенський підняв хреста. І в обороні чистоти православія, погрозливо закликає знищити уцілілі обряди української самобутности, самовизначености. Він рече: “Празник диявольський на поле Ізшедших сатані офіру танцями і скоками чинити”, заборонити. В ім’я чистоти православія знищити в народі все те, що ще показує ознаки його національної свідомости. “Усі бо ми вівці стада Христового”. І повинні на перше місце в житті ставити “піст, бдіння й молитву”. Дмитро Дорошенко (знову пригадую) пише: “Якби ідеї Вишенського запанували серед Українського суспільства, то це був би може кінець для Української народности”.
454. 1619 рік. Єрусалимський патріярх Теофан жив у мусульманському Єрусалимі. Щоб прожити, треба просити подаяння. Дізнавшись, що Москва дасть добру милостиню, він прибув у Москву. І за гроші 16 липня висвятив Філарета Нікітіча на Московського патріярха. Патріярх Філарет оголошує, що влада царя Михайла (його рідного синка) “Богом дана”. Є моноліт (церква і цар), корисний для скріплення основ Московського государства (династії Романових-Кобилиних).
(Народ України (Руси) ставиться до Москви неприхильно: є переконання, що Москва — нова (по-слов’янському розмовляюча) Орда, у ній порядки ординські. Боярин раба вбиває без суду, не дає йому прав оправдуватися. Українські війська (запорозькі) від сотників своїх чують, що Москва колись була колонією України (Руси). Та тепер, дякуючи татаро-монголам, скріпла, вторгається в Смоленщину, Чернігівщину, Путивльщину. Москвини сильні тоді, коли вони вторгаються на землі племен Сибіру. Стрінувшись з українцями (запорозькими косаками), вони (москвини) часто тікають з поля бою додому. Рік тому (в 1618 році) українці вигнали їх (москвинів-рускіх) з Путивля. Виганяючи їх “дамой”, українці взяли Серпухов, Калугу, Шацьк, Коломну. І ставши під мурами Москви, українці сказали: “Москалі (рускіє), не чіпайте Чернігівщини, Путивльщини, не лізьте, як сарана, на наше подвір’я!”).