463. 1627 рік. (Розум здібних українських людей не працює на користь України (Русі): марнується в тьмі чужовір’я, розтрачає час, енергію на докази — яка чужа віра краща: грецька чи латинська? В українців немає волі творити самобутні духовні вартости. Їхнє думання спрямоване на чужий шлях. Щоб зрозуміти трагедію обдарованих українських людей, згадаємо життєпис М. Смотрицького. Він народжений у селі Смотричі в родині письменника Г. Смотрицького).
Він (М. Смотрицький) — обдарована українська людина, яка змарнувала свій розум на справи чужовір’я. Він закінчив православну школу в Острозі й ізуїтську колегію у Вільно, учився у Варшаві, Нюренберзі, Ляйпцігу. Мав розум, жадібний до знань. У 1620 році, маючи 42 роки, він стає Вітебським єпископом. І життя присвячує вірі православній; він написав твір “Тренос”, зазначуючи, що мати (православна церква) плаче: “Діток родила і виховала, але вони зреклися мене і стали посміховиськом і глумом; немає більшого болю, як мій біль”. Він пише, що ті, які стали юніятами, “грішителі, а не учителі, брехуни, а не пастори, архіскоти, а не архієпископи”.
464. Є в народі прислів’я: не вір, поки не помацаєш. Смотрицький в 1623—1626 роках перебуває у Константинополі і Палестині, щоб особисто побачити “чистоту джерел православія і збагатитися духовно”. Він відвідує патріярха, вивчає архіви, оглядає церкви, живе в монастирях, розмовляє з єреями, які в Палестині і Константинополі бережуть “чистоту православія”. І повернувшись до Києва, він сказав, що бачив аморальність, тілесне й духовне розпуство, прикрите позолоченими ризами, сріблолюбство, безвір’я, гультяйство, пиятику, обжерство.
“Мелетію, ми все це знаємо. Таким був і патріярх Єремия. Але наш побожний народ православний не повинен знати! І тому мовчи: ти ж вважаєшся наймудрішим і найславнішим оборонцем православія. Хвали святощі Палестини і Константинополя, а не хули!”
465. Католики, почувши, що М. Смотрицький після оглядин “Джерел православія” зненавидів православіє, в 1627 році запросили його в багатий Дерманський монастир (на Волині) на трапезу. На столі лежали смажені підсвинки, індики, качки, у срібних вазах — виноград, яблука, груші, медяники, цукерки. У дзбанках — вишневі, яблучні, малинові соки. У пляшках вина мадярські, італійські. Юніятські єреї сказали, що дарують у власність М. Смотрицькому Дерманський монастир з полями, пасовищами, стадом скоту і побожними християнами (юнаками і дівчатами), які працюють на монастирському господарстві.
І М. Смотрицький “переметнувся до юніятів”. Папа Урбан 8 привітав його, як “з’єдиненого”. Він польською мовою написав п’ять книжок, у яких назвав православних архиєпископів “архискотами”, “смердючим брудом”, “учителями обману”. І проти нього виступили оборонці православія А. Мужиловський і О. Кисіль, назвавши його “хульником святої землі”, “супостатом”, “догмато-хульником”, “звірем”, “смердючим беззаконником” і, щоб ще сильніше йому допекти, назвали “Смрдицьким”.
Якщо ви хочете пізнати духовну мораль народу, пізнайте його душпастирів: стане вам ясно, чому змагання народу за державність не вквітчуються успіхом. А хіба в Московії душпастири моральніші? З погляду державного — так: бо вони православіє підпорядкували інтересам рідної держави і біля кивота обожують рідного царя. А наші, душпастири православіє підпорядкували інтересам чужої держави і біля кивоту обожують чужого царя (короля, хана) і звуть синів рідного народу, які повстають, щоб вигнати чужинців з батьківської землі, бунтівниками, безбожниками, повсталими проти короля — Христового помазаника.
466. 1629 рік. На Дніпрові “острови” Запорозької республіки прибувають нові й нові загони юнаків-утікачів з попівських і “феодальних” маєтків, їх вже більше як 45 тисяч. Той, хто не має шаблі й рушниці, стає риболовом, плекає скот для запорожців, в’ялить рибу, доїть корови, стає пасічником, варить мед, робить сир, кує шаблі. І тішиться, що біля цього немає поляка-вторжника. Попи звуть утікачів “свавільниками”.
Після війни, яка велася між Польщею і Швецією, голодні польські солдати пішли на відживлення в Україну (Русь). Ідучи селами, вони грабили українських селян, вивозили з повіток корів, різали і їли. І польський полководець Конецпольський вважав грабування справою законною.
Слава про українців, як про людей, закоханих у військове життя, ставала широко відомою. Семигородський воєвода Бетлем Ґабор почав переговори з косаками. Король Швеції Ґустав Адольф прислав послів в Запорозьку республіку. Шукає зв’язків з українцями (косаками), щоб спільно іти війною проти Польщі. 8-го червня (1630 року) полководець Конецпольський, бачачи загрозу, починає говорити “про українсько-польське перемир’я”. “Як вийде поляк-вторжник з землі наших батьків, тоді йтиме мова про перемир’я” — рекли українські повстанці. “На Корсунь!” — обізвався провідник повсталого народу Тарас Федорович Трясило, очоливши повстанський загін.