Кожний народ по-іншому ставиться до принесених з чужини релігій, соціяльних, філософських понять. Академік імперської академії наук (професор Московської духовної академії) Е. Голубинський, будучи сам москвином (“велікоросом”), після глибоких дослідів визначив, що: “Великоросія по своєму географічному місценаходженню частина Русі дуже віддалена від Західної Европи. Вона почала відокремлюватися від Малої Русі від самого Андрея Боголюбського, від якого починається її (Великоросії) історія. А потім і повністю порвала Великоросія свої зв’язки з Малоросією, і до того степеня стала країною самозамкненою, що являла собою ніби европейський Китай”.
“Навпаки, нинішня Малоросія не тільки ніколи не зривала зв’язків з Західною Европою, але й від тієї самої хвилини, як для Великоросії почалося абсолютне роз’єднання з Західною Европою (нашестя Монголів), Малоросія тісніше, як перед тим, зблизилася із Західною Европою”.
514. “Два племени — великоруське і малоруське суттєво неоднакові між собою характером своїх духовних природ. Малороси дуже відмінні від Великоросів. Малороси являють собою продукт своєї особливої історії, відмінної від історії Великоросії” (Е. Голубинський, “Історія Русской церкви”, т. 1, П. 1, Москва, 1904 р., стор. 882).
С. Ф. Платонов в “Учєбнике Русской Історії” (1911 р., стор. 88) пише, що “Татарська орда привела до роз’єднання Суздальської Русі з Київською Руссю”. (Термін “Суздальська Русь” умовний: територія Суздальщини була заселена племенами Урало-Алтайської раси; колоністи (і про це я часто згадую), прибулі на Суздальщину з України (Руси), кровно змішавшись з автохтонами, утратили типові властивості слов’янської вдачі: слов’янську мову зберегли тому, що вона була мовою “православія” і її приймали мордвини, башкіри, пермяни разом з “православієм”: про це пишуть історики Бестужев-Рюмін, Карамзін, Татіщев, Костомаров.
515. “Нинішній характер русскіх ще показує плями, накладені на нього варварством монголів (Карамзін, т. 5, стор. 229). (Термін “великороси” любив уживати В. Лєнін (Ульянов) і широко ним користувався для підкреслення москвинської “великости” особливо у статті “Про національну гордість великоросів”).
У “варварів монголів” удача племени мисливців: мисливці дисципліновані й організовані, уся їхня увага звернена на наказ провідника, їм віча непотрібні. В українців (русичів) вдача племени хліборобів. Віча були поширені на всіх землях імперії України (Руси). Немає підстав вважати, що віча — найдосконаліша форма вирішення військових, народних чи державних справ. Віча часто породжували сварню, роз’єднання, знеславлення авторитету, поразку в боротьбі з ворогом.
У Московитії (починаючи від Андрея Боголюбського) створювався тип неслов’янської людини, яка виявилася особливо здібною у творенні централізованого деспотичного государства. Москвини почали домінувати над слов’янами Новгородського і Псковського князівств, де були поширені віча. Татари (після падіння орди хана Батия) поселювалися на півночі (у “Суздальській Русі”), на півночі татари (і про це я вже оповідав) приймали хрещення і ставали “рускіми православної віри”; були величаві хрещення татар у ріці Москва, про що й пишуть Татіщев і Карамзін.
І “татари (...) зробили глибокий переворот в нашому житті. (На “Суздальській Русі”, — Л. С.) при татарах віча стали анахронізмом” (В. І. Сєрґеєвич, “Рускіє юрідіческіє древності”, 1900 г., стор. 34). На землях України (Руси) татари не селилися; старости у селищах українських перед приходом Батия і в часи Батия, і після нього, вибиралися на вічах; вічеві, сучасною мовою кажучи, демократичні притаманності були проявлені і на Запорозькій Січі.
516. Є природня географічна межа між Україною (Руссю) і Московитією (Росією). Коли провести лінію від Пскова до Царицина (другої столиці Татаро-Монгольської орди, тепер відомої як Волгоград), ми побачимо чітку природню географічну межу двох світів: на Південному Заході (на землях України-Руси) течуть десятки рік, які є притоками Дніпра, їхні назви українські — Рось, Тетерів, Случ, Горинь, Стир, Інгул, Прип’ять, Десна, Остер, Трубеж та інші. (Етимольогію річкових назв я подав у попередніх розділах). Тепер тільки скажу, що двадцять невеликих річок басейну Дніпра носять назву — Річиця, тринадцять — Річище. Є назви, в основі яких стоїть слово “вода”: Водотеча, Водна, Водяна. Знаємо, що слово “вода” постало ще в часи формування прамови Білої раси: українські предки (скити-гіттіти) казали “вода”, з “вода” постали слова “ватер”, “васер”.