600. 1667 рік. Українці (за 13 років “возз’єднання”) пізнали, що москвини дуже люблять бути “начальніками”, працювати не хочуть, хліб здобувають при допомозі зброї, вважають себе “царскімі прєдставітєлямі” і селяни зобов’язані їх годувати.
Українські юнаки з помсти за сестру чи наречену, почали з засідки кидати петлі на московського (руского) солдата. І його зброєю його вбивали. “Москалики, ви поїли наші волики, щоб вас пранці поїли!” — грубо й гнівно говорили селяни. Українка, яка з москалем приятелювала, була названа москалькою.
“Смердиш, як москаль”, “Матюхаєшся, як москаль”, “Не будь москалем” (не будь жорстоким нахабою). Вторгнення москалів не єднало два народи, а навпаки — створювало між ними ненависть, ворожнечу. Українці бачили в москалеві злодія, який тільки ходить з рушницею, погрожує, грабує, що бачить: курку, вівцю. Українські діти, побачивши москаля, кричали: “Москаль, зуби не скаль! Не хочем вітати, йди з нашої хати”. Усе це ознаменовувалося словами: “Україна глухо волновалась” і насторожувала Москву.
13 січня Московія і Польща в селі Андрусіві (на Білорусії) підписали Андрусівську умову, якою посли Московії канселювали Переяславську умову і визначили, що Україна вважається не приєднаною добровільно до Москви, а завойованою Московським військом. І перебуває “в державе его царского величества” (“Полное собрание законов Российской империи”, т. 1, стор. 656). Переяславська умова втратила значення. Московія віддала Польщі Київ.
“Київ, наш рідний Київ, проклята Москва віддала ляхам-магнатам”, — обурливо говорили кияни. “Москалі до Андрусіва на нараду не запросили гетмана Брюховецького. Геть москалів з України!” — українські народні маси гнівно обурювалися.
601. 1668 рік. 1-ше січня. Гетман Брюховецький у Гадячі має старшинську раду: прибули полковники: з Києва В. Дворецький, з Переяслава — Дмитрашка, з Полтави — Кумбишецький, з Прилук — Горленко, з Чернігова — Самойлович; генеральні судді — Петро Забіла, Павло Живоцький; генеральний писар Михайло Фесько і протопоп Семеон Адамович.
На Старшинській Раді постановлено: “Відмовитися від співпраці з Москвою і, разом з гетманом Петром Дорошенком об’єднавшись, почати боротьбу за самостійну Україну. Сказати московським воєводам, щоб вони з своїми військами виїхали з України: коли по-доброму москвини не вийдуть з України, то тоді треба їх вигнати силою”.
І вирішено послати до Туреччини лубенського полковника Грицька Гамалію, а до хана Кримського послати писаря Степана Гречаного. Полковники присяглися, що їхні постанови триматимуться у строгій таємниці для добра Вітчизни. І зразу після цієї таємної Старшинської Ради появився зрадник-протопоп Семеон Адамович.
Протопоп Семеон Адамович поїхав до Києва і розповів московському воєводі Шереметєву про таємні постанови Старшинської Ради, на якій він був присутнім. Шереметєв послав з Києва попів з доносами цареві, що гетман Іван Брюховецький плянує арештувати московських воєводів, а солдат роззброїти і вигнати з України. Про таїну повідомив протопоп Семеон, поцілувавши хреста. (За викриття таїни протопоп отримає дари: соболі, золотий хрест).
602. Старшинська рада зробила помилку, дозволивши протопопові Семеонові Адамовичу бути присутнім (молитвою починати і кінчати засідання Ради). Він клявся перед хрестом, що таємниць Старшинської Ради не зрадить. Та зрадив він так, як зраджували всі його попередники. І так як він, зраджуватимуть всі його наступники, паралізуючи спроби творення державної України (Руси).
Та з погляду канонів православія, попи, зраджуючи таїни гетманів чи Старшинської Ради, не були зрадниками, а оборонцями влади помазанця Христового. Протопоп С. Адамович вважав, що гетман Брюховецький і Старшинська Рада є “прєдатєлямі”, “ізмєнніками”: цілували хреста “на вєрность царю”, а тепер, зрадивши царя, хочуть творити самостійну Україну (Русь). Вони зрадили не тільки царя, а й клятву, складену в церкві: вони знеславили Христа, вчинили смертний гріх. Церква не може смертних грішників, які задумали державність творити, підтримати.
603. Гетман Брюховецький, почувши, що таїна Старшинської Ради викрита, негайно видав Універсал до Українського народу, що “українці відлучуються від москвинів”, бо москалі з ляхами вирішили в Андрусові “Україну, отчизну нашу милу руйнувати, пустошити і в ніщо обернути, вигубивши у ній всіх великих і малих жителів”.
Україна на основі Андрусівської умови була вторжниками поділена — Лівобережна — це колонія Москви, а Правобережна — це колонія Польщі. Запорозька Україна (як запорожці казали Січ-Мати) була країною, де могли переховуватися месники народу, тікаючи від польсько-москвинських загарбників.