Є такі оборонці народу, які ганять гетмана Мазепу, що він мав “у 48 містах, містечках, селах і хуторах 24.816 посполитих дворів з 155.622 підданими”. Він не мав права не мати. Він би був замордований, коли б пішов у народ і людям роздав свої маєтки.
(Всі полковники, єпископи, попи мали, як приватну власність, села, поля, де працювали їхні піддані; в часи гетмана Мазепи такі порядки вважалися справедливими і церквою освяченими).
629. 1702 рік. Померла Анна, жена гетмана Івана Мазепи. Генеральний писар Кочубей, його жена і донька Мотря співчувають гетманові. Кочубей єдиний татарин-вихрест, який відіграє в Батурині визначну роль. Зов крови — справа, яку не можна завжди нехтувати. Гетман тим полковникам, які кажуть, що треба знищити Кримських татар, відповідає: “Залишіть їх у спокою! Вони незабаром стануть нам у пригоді”. Кочубей ненавидить Кримських татар, бо вони мусульмани. Кочубей любить Московських татар, бо вони православні, мають становище бояр, воєвод, визначних купців, вони у Москві найвпливовіші люди; цар Петро І — півтатарин.
Москва і Польща гноблять Україну (Русь), поділивши її на Правобережну і Лівобережну. Українці хочуть об’єднатися, щоб вигнати з своєї Вітчизни вторжників (москвинів і поляків). Полковники Самусь і Палій розгромили поляків-вторжників під Бердичевим.
630. Поет Данило Братковський, виконуючи розпорядження Самуся і Палія, прибув на Волинь. У селах читав вірші селянам: говорив, що тільки вільні люди шляхетні. Москалі і поляки поробили українців невільниками: щоб українці, живучи в неволі, притупили свій розум і охлопили свої почування, смаки і манери. У поляків і москвинів є домовленість: ловити українців, здібних правильно думати, і відрубувати їм голови. Сіра маса людей, залишившись без провідного мозку, буде смиренна, як стадо овече.
Поляки схопили поета Братковського. Забрали у нього вірші, листи, заклики. І в Луцьку поставили гордого поета “під воєнний суд”. Залізні голки під нігті забивали, зуби кліщами виймали, поодрубували пальці на правій руці, щоб не міг слова написати. Він лежав зв’язаний, цілував рідну землю; від плачу й мук трепетно здригався. І казав, що коли б він був в Україні одним українцем, то й тоді б боровся, щоб Україна була вільна від польського і московського гніту. Боротися за волю, значить боротися за право бути людиною. 16 листопада ляхи поклали голову поета Данила Братковського під сокиру. У літописі читаємо, що поляк-кат сім разів рубав голову, “заки відрубав її”.
631. Гетман Іван Мазепа, гостюючи у Кочубея, сказав: “Що це за радість для мене жити у вічній небезпеці? Чи не є я, як віл, який кожної хвилини жде на удар довбнею? Я подумав би про нашу свободу, але мені ніхто не хоче помогти?” І (глянувши на Кочубеїху) гетман сказав: “А твій чоловік зовсім не хоче мені помагати”.
Гетман Мазепа знає, що архиєреї тримають мислення і душу народу в своїх руках, вони всесильні і вони неморальні, бо продажні. Гетман не може їм сказати, що він любить Україну більше, як Москву і Польщу.
Київський митрополит (ставленик Московії) служить Москві. Архиєпископ Й. Шумлянський (підкуплений королем Польщі) підпорядкував Львівську єпархію Римові, служить Польщі. З ними гетман не може говорити про створення української державности: їм українська державність не потрібна, їм потрібні українські вівці, щоб вони могли їх доїти, стригти, здирати з них шкуру: покірним обіцяти винагороду на небі, а непокірних — карати ранами.
(“Коли львівські міщани за жебрані гроші заложили у Львові школу і шпиталь, то православний єпископ Балабан виступив як найзавзятіший ворог тої справи національної праці, перехоплював і бив студентів і вчителів”, “Трохи інакше було в Києві, де попи, за почином Петра Могили, піддержали первісну братську школу і зробили з неї “академію”, та попи ж і тут перші повернули оглоблі в інший бік, до Московщини”. “У часі розбору Польщі Руська народність в Галичині знаходилася в найбільшім упадку. А через що? Чи не було руських біскупів, руських попів, руських монастирів. Де там! Були, тільки всі були спольщені. Біскупи були шляхтичі і здавен давна привикли вважати хлопа за бидло. Вони були наскрізь поляками, говорили і думали по-польському, а тільки держалися руського обряду”), (Іван Франко, “Громадський голос”, 1898 р., ч. 22— 24).