Москвини приходили в українську хату обвішані хрестами православними, ставали навколішки, били поклони перед іконами, цілували хреста, виводили з повітки телицю, у мішок вкидали гусей, курей, тягли сало з бочки, пили самогон, насилували матерів на очах дітей і потім молилися “во ім’я отця і сина і святого духа”, цілували ікони і їхали далі.
643. Вони були православними християнами, а от шведи — антихристи, бо вони, хоч і лагідні і за шмат хліба гроші дають, а не хрестяться і в п’ятницю молоко п’ють. Українці, маючи таку забобонну побожність, такі шаманські розуміння Бога, віри, моралі, приятелів у світі не матимуть.
Хто винуватий? Народ? Ні, наш народ не глупий: але коли розумних дітей по-глупому виховувати, у них будуть глупі розуміння духовного життя. Попи наші не могли наших людей виховувати по-розумному, бо самі вони були по-глупому виховані і попами стали не тому, що їх вабила чистота духовного життя, а тому (і таких було найбільше), що вони попівство вспадкували.
Я вже згадував, що син рясу отримував від батька, діда, прадіда. Якщо мати на увазі те, що попом має бути людина здібна до духовного життя, то в нас, як пише Костомаров, такий добір був знехтуваний, і тому попами були переважно грубіяни, шкурники, для яких благородні почування (національна свідомість, змагання за державність) були справою тяжкою для зрозуміння.
Коли ж появлявся піп такий, який відважувався шанувати мову рідного народу, то він був попівською кастою осуджений, знеславлений, переслідуваний, і жив, як птах у клітці, або тікав на чужину. Наприклад, піп Маркіян Шашкевич і піп Агапій Гончаренко. Ні, я не осуджую всіх попів: я осуджую тих, які свою шкуру, свої ризи, своє чрево, своє прибуткове православіє ставлять вище священних національних справ України (Руси)!
644. У місті Глухові наші попи (так, наші рідні, а не чужі!) поскликали побожних православних на церковну площу. І зробили опудало гетмана Мазепи з булавою в руці. І повісили “гетмана Мазепу” на шибениці і почали речати: “Смерть Мазепі, антихристові, поганцеві!”
У соборі Успенськім українське духовенство християнської України (Руси) братається з духовенством Московії, яке прибуло в гості в Глухів. Їхній “помісний собор” проходить під молитовним кличем “Супутниця Мазепі в пекло!”
Побожні православні раби, почувши, що преосвященні архиєреї (носителі істини Христової) відправляють гетмана Мазепу в пекло, боялися прихильно ставитися до нього, тобто боялися проявляти прихильність до державної України (Руси), бо ж він (Мазепа) був її яскравим виразником. Вони (наші православні священики) прокляли рідну державність, проклинаючи Мазепу і прокляли тих, які її (державність) підтримували явно чи затаєно.
Автор “Історії Русов” пише, що “Численне духовенство малоросійське і найближче до границь тутешніх великоросійське, зумисне зібране до Глухова під проводом і інспектурою знаного єпископа Прокоповича, склавши з себе, так званий помісний собор, у дев’ятий день того ж листопада, кинуло на Мазепу вічне прокляття, або анатему”.
645. “Похмура урочистість тая відбувалася в мурованій Миколаївській церкві, в приявності государя, численних урядників та народу. Духовенство і клирики були в чорному одінні і всі з свічками чорного кольору. Мазепин портрет, що висів перед тим серед міста, волочений був по місті катами (так, як статуя зображення Дажбога під час хрещення киян, — Л. С.), і втягнений до церкви”.
“Духовенство, оточивши його (портрет гетмана Івана Мазепи, — Л. С.) прочитувало і співало псальми з Святого Письма, потім, проголосивши і декілька разів повторивши: “Нехай буде такий і такий Мазепа проклятий!”, обернуло на портрет його запалені свічки, а клирики, повторяючи те саме співом, обертали свічки свої донизу.
Головуючий єпископ ударив при тому кінцем жезла свого в груди портрета (гетмана Мазепи, — Л. С.) із словами “Анатема!” І тоді поволікли назад портрет із церкви і співали стих церковний: “Днесь Юда... приймає диявола”; і тим обряд той скінчився” (стор. 285).
Побожні православні християни, залякані попівськими прокляттями і московськими батогами, со страхом Божим і рабським трепетом стоять навколішки у рідних церквах. Цілують позолочені церковні ідоли (ікони) і брата рідного-гетмана Мазепу клянуть. Ті українці, які були біля Мазепи, почувши, що православна рідна церква Мазепу прокляла, “вибравши слушний час для своєї втечі, виїхали потайки від Мазепи з кватир своїх і прибули до государя (ката Петра І, — Л. С.) з виясненням своєї невинності і вірної до нього відданости” (“Історія Русів”, стор. 286).