“Характерні того часу доноси гадяцького протопопа Федора Лисовського і монаха Мгарського лубенського монастиря Дамаскина. Протопоп Ф. Лисовський, через доноси, по волі царя, став із священика сотником козацьким, і доносив він на Гадяцького полковника Черниша” (Костомаров, кн. 6, т. 16, стор. 753).
Костомаров пише, що монах Дамаскин доносив на обозного Лубенського полку і на Роменського сотника, що вони говорять “ругатєльниє слова” на адресу царя Московського. Протопоп Ф. Лисовський грав ролю патріотичного козацького сотника, довідувався про таїни старшинські; в доносі він писав, що Гадяцький полковник Черниш назначив полковим своїм заступником запорожця, який під час спілкування гетмана Мазепи з королем Карлом 12 показував шведам дорогу до міста Веприки.
663. На основі доносів московський воєначальник Дімітрій Ґоліцин арештував у Лубнах полковника і в Ромнах сотника, і катував їх (без допиту і суду) розпеченим залізом, під нігті (за монгольським способом) забивав шпильки, ламав ребра. Гетман Скоропадський хоч і був гетманом-рабом, але йому було шкода рідних людей. І він благав москаля (руского) Ґоліцина облегшити катування, милосердно глянути на сльози жінок і дітей, які стоять на колінах і благають: “Помилуйте нашого татуся, він же весь у крові від ран, на милість Божу помилуйте ж”...
Попи, роблячи доноси, збагачували свої маєтки: московські кати їх обласкавлювали царськими ярликами (грамотами), дарували їм пасовища, села, відібрані в мазепинців разом “с крестянамі”.
Монах Іван Вишенський (посник Афонського монастиря) жив з того, що на Афоні робив дерев’яні хрести на продаж. Він не був шпигуном, немає жодних даних, які б твердили, що він був шкурником. Бачачи стиль життя єпископів християнської України, він писав: “Що ж ви, панове єпископи..., селами володієте, але вашими душами володіє диявол, звете себе пастирями, але ви є вовки, священими себе звете, але ви є прокляті, єпископами себе іменуєте, але ви є мучителями, духовними себе розумієте, але ви є поганцями і язичниками”.
Монах Вишенський не знав, що у зневажливих словах “поганці і язичники” затаєна трагедія його душі і сліпота його віри: язичники в Україні (Русі) не служили чужій вірі, чужим панам, чужим князям. У них була висока національна мораль — велика прив’язаність до роду свого.
664. “Дабы никакой розни й особого наречия не было”, — давав Петро 1 вказівки православним богословам у Києві. Українці повинні забути українську мову і, як народ, щезнути. І в цьому бачити “прогресивне значення” політики Петра 1. “Возз’єднання України з Росією, що об’єднало два великі слов’янські народи, мало величезне прогресивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку українського і російського народів” (“Історія Української РСР, т. 1, стор. 258).
(Наприклад, у 1740 році (так твердить перепис населення) на Полтавщині і Чернігівщині — 866 шкіл з українською мовою викладання; школи ці охоплюють дітей з 1034 сіл. Діти вдома і в школі говорять рідною мовою. У 1804 році в ім’я “величезного прогресивного значення”, в ім’я “культурного розвитку українського і російського народів”, був з Московитії присланий наказ, оголошений жандармами: заборонити у школах України (Русі) учити українських дітей українською мовою. Школи, які не дотримувалися цієї заборони, були забиті дошками).
Попи (по-походженню українці, по-професії — слуги Московії) рекли біля кивотів, що “Разность язиков может проізвесті і разность в мислях, опасную для церкви”, яка прагне, щоб вівці стада Христового “вовеки вси єдино бьіли!” Попи і жандарми запроваджують порядок московський у “Малоросії, добровольно подченившейся” (Н. А. Добролюбов, “Ізбранниє філософскіє проізвєдєнія”, Ленінград, 1948 р., стор. 323).
665. У 1876 році з Москви прийшов в Україну (Русь) “Емський указ”: українцям забороняється писати і друкувати книжки українською мовою. Попи і учителі отримують підвищену платню (нагороду з Москви) “за обрусеніє”. Перепис населення, зроблений в 1897 році, показав, що за п’ятдесят років українці, які були відомими як освічений народ, стали неписьменними: на сто українців тільки дванадцять можуть писати і читати.
Україна (Русь), прийнявши грецьку віру, “відкрила свої двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці” і тепер, як пише В. Бєлінський, “злившись навіки з єдинокровною Росією, Малоросія відкрила свої двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці”.
(Українці не здібні бути творцями цивілізації, освіти, мистецтва, науки, їх робила цивілізованими людьми Візантія, а тепер — Москва?! І тільки треба в це вірити, і ця віра їх робитиме низькими рабами на рідній землі).