685. Катерина оточила себе офіцерами і при їхній допомозі поставила свого мужа (царя Петра 3) “под караул” у селищі Ропша. У Ропші Орлов (Катеринин полюбовник замордував Петра 3. І 28 липня (1762) вона (Катерина 2) сіла на престол.
Характер Катерини 2 високо оцінили аристократи (ослов’янщені урало-алтайці) аракчеєви, бібікови, наришкіни, які вважали, що ординські порядки найкорисніші в керуванні державою. Катерина 2, сівши на престол почала віддячуватися: Орлову, Пассеку, Ласунському та іншим подарила 16.730 рабів, перетворених у “крещоную собственность”.
(Ослов’янщені урало-алтайці по-ординському ставилися до рабів. Поміщиця Салтикова (охрещена татарка) “собственноручно замучила 38 человек”. Поміщик Шенін мав “штат палачей”, “орудія питки”, “Крестьянки пополнялі крепосниє гареми”, “кормілі грудью щенят із псовой охоти баріна”; “услаждали” господ. “Помещікі отделялі родітєлєй от дєтей, жон от мужей”. “Крестьян дарілі, продавалі і покупалі, проігрівалі в карти, іх нє щіталі за людей”.
686. 1764 рік. Катерина 2 викликала гетмана Кирила Розумовського до Петербурга. Сказала, щоб він “добровільно” відрікся гетманства, а ні — “под караул”. Генерал-губернатор Рум’янцев має доручення від Катерини 2: усі скарби і людей Малоросії поставити на службу Московитії. Катерині 2 належать слова: “У Малоросії, як Гетмана не буде, треба пильнувати, щоб і думати про нього забули”.
1764 рік. 10 вересня Катерина 2 видала наказ: ліквідувати в Україні (Русі) козацьке військове правління. Прокуророві В’яземському доручила: в Києві при допомозі духовенства ширити переконання, що “православна мати-цариця Катерина 2 обороняє простий народ”. В’яземський починає викликати ворожнечу між бідними і заможніми українцями. І творить культ матері опікунки — православної цариці.
(Як почала Москва настроювати українця проти українця? Генерал Мельґунов об’явив себе оборонцем зубожілих малоросів, їздив по селах, в корчмах “вербував” до війська добровільців. Обіцяв їм привілеї, створив сотні “пікінерів”. Казав їм, що вони “від малоросіян суть ліпші і вищі”; на їхніх шапках була причеплена “царська корона”, вони люди “Цариці Катерини”. Коли йшов запорожець, то такий “пікінер”, погрозливо казав: “Звертай з дороги, гетманцю, бо я за тебе лучший!” А як запитувано його, чому лучший, то відказував: “Я й сам того не знаю, але рохмистри наші так кажуть, і либонь тому, що маємо корону на шапках. А рохмистри наші всі письменні: з прасолів та шинкарів, а деякі й з поповичів жалувані” (“Історія Русів”, стор. 340).
687. Автор “Історії Русів” пише, що при допомозі цієї “пікінерії” в народі Українському присиплялися прагнення до самостійного життя: навіщо нам гетманство, “пікінери” кращі за гетманців. Пікінерові сказано, що він і шапки не зобов’язаний скидати перед жодним українським начальником і не повинен його боятися, бо він “пікінер” “Божої помазаниці Катерини”. Пікінери “скидали тії шапки з голів тільки в церкві, але й то вже перед вівтарем”. (Московія (Россєя) культивувала між українцями нову достойність української людини: українець, який стає слугою московським, достойна людина; чесна, мудра, люблена, а українець, який прагне відродити українську державність, вважається злодієм, христопродавцем, “Ізвєргом отєчєства”, мазепинцем, неморальним, глупим).
Біля пікінерів у селах почали співати старі сліпці (волхви-бандуристи): “Як з вільними вільні, як з чесними чесні, браталися ми з москалями. Земля наша бачить, і зорі небесні, що стали тепер ми рабами. Були ми людьми, мали славу й права, усе потоптала проклята Москва! Устань подивися, Богдане гетмане, чорний, як ніч прийшов час: возз’єднання стало петлею для нас: Хто служить чужому, той є пікінер. Хто рідному служить, в неволі тепер. Під тином живем ми на рідній землі. Прокинувся гетман, узяв булаву: “Додому, додому ідіть москалі!”
688. Старий косацький старшина Павло Головко з міста Нехворощі і багато інших “задумали були пригадати про давні свої права та вольності, і що вони, за договірними статтями гетмана Хмельницького, мають свою службу, в них призначену, яку готові виконувати беззаперечно і з усією пильністю, а іншої відбувати не хочуть і її ніколи не шукали. За такі слова усіх, хто був до того причетний, визнано за бунтівників, що спричинилися до втечі пікінерів, і від пограничної Вілевської комісії засуджено на кару батогом. Але кара та перевищила міру свою, і перевершує, здається, навіть тиранства неронівські”.
“Засуджених вожено по всіх ротних містечках, у Пікінерському полку призначених, і в кожному бито батогом нещадно. Засічених на смерть прив’язано до хвостів кінських і волочено по вулицях міських, а врешті розшарпані таким чином тіла їхні кинуто в гнойовища і загорнено в них нарівні з скотським падлом, без ніякого християнського і навіть людського поховання. Екзекуцію тую відправляв полковник пікінерський, якийсь охрещений турок Адобаш” (“Історія Русів”, стор. 341). Полковник Адобаш і генерал Мельґунов і тисячі таких, як вони, прибували з Московії (Россєї), вважаючи себе православними рускімі та вдачею вони були урало-алтайці, найменшого милосердя в них не було до українців; усе, що їм нагадувало українську самобутність, вони нищили, як щось чуже, вороже, незрозуміле, противне.