Запорожці, які знали, що “попи і архимандрити — брехня”, тікали на Кубань. І казали: “архимандрит Сокольський, хоть і наша костка, однак обросла псятиною і воняє”. Монахи Пустинно-Миколаївського монастиря після зруйнування Запорозької Січі отримали дар від матері-цариці Катерини 2-ої: 1620 десятин родючої землі, відібраної у Запорозьких косаків. Монахи експлуатували кріпаків, які жили і працювали на монастирських землях, і казали їм не думати про вольності “і о козачествє молчать”.
712. Москалі (рускіє) арештованих українців відпровадили на катування до Петербурга, ограбувавши їх. Вони в арештованого кошового Петра Кальнишевського “забрали 50.000 рублів і кілька сот червонців, 639 коней, до 1000 штук рогатої худоби та 14.000 овець. Розмірно багатими були й рядові запорожці” (І. Крип’якевич).
Щоб в Україні (Русі) москалі (рускіє) були начальниками, господами, руководителями, зверхниками, а українці (русичі) рабами, “казьоннимі крестянами”, треба в ім’я “возз’єднання двох братніх народів”, узаконити московську рабовласницьку систему. Катерина 2 українські землі й українців подарувала своїм воєначальникам. Хто з москалів (руськіх) скільки отримав (після зруйнування Запорозької Січі) десятин родючої, густо українською кров’ю политої землі?
Юсупов (генерал-майор, потомок Астраханського хана Ісуба, тепер “настоящій рускій”, гордість історії Московської) отримав 12.600 десятин з селами, пасовищами, українцями і скотом; В’яземський (генерал, прокурор) — 100.000 десятин; Прозоровський (генерал-поручник) — 12.400; Сабуров (прокурор) — 6.600; Сємічєв (статській савєтнік) — 6.250.
713. Балабін (бриµадир) — 6.200; Бахматов (реґістратор) 1700; Баламов (прапорщик) —1702; Герасіванов (майор) — 6.582; Завров (майор) — 4.850; Лавров (майор) — 9.700; Муравйов (осадчий) — 1.513; Муснєлов (князь, прапорщик) — 3.260; Наковальнін (майор) — 6.620; Нєплюєв (майор) — 12.040; Пісемскій (майор) — 5.020; Патьомкін (генерал-майор) — 14.680; Ракітскій (прокурор) — 3.300; Турчанов (адютант) — 3.540; Фєдоров (дивізійний квартирмайстер) — 6.500; Черяков (поручник) — 15.720; Чертков (поручник) — 3.800; Шалагін (совєтнік) — 4.850. 95 осіб отримало від Катерини 2-ої 602.302 десятини землі Запорозької Січі. Рабовласники, щоб “казьонние крестяни”- українці були смиренними, обдарували попів і архимандритів соболями, золотими хрестами, ризами і вони у церквах рекли: “Православні християни, коріться своїм господам, хранителям православія, что б єсмі вовєкі всі єдіно билі в стадє Господа Христа”.
714. Катерина 2-га не забула й за тих, які зрадили український народ, ставши лакеями Московитії. Їм вона також трохи подарила їхньої (запорозької землі). Гараджа (запорозький старшина) отримав 3.005 десятин; Гордієнко (старшина) — 3.046; Коростовець (перекладач) — 1.500; Рудь (старшина) — 3.300; Потапенко (старшина) — 1.500. Лєнін, це маючи на увазі, проголосив, що поміщики рускіє і українські гнобили робітників руських і українських, і тому робітники, як брати, яких у окопах гризла одна воша і які їли з одного котєлка, повинні об’єднатися в боротьбі проти експлуататорів. Український робітник, повіривши лєнінській науці, стає глупою людиною: українські поміщики такі, як Гордієнко і Потапенко, справді були поміщиками московськими: вони зробилися поміщиками тому, що зрадили рідний народ, стали лакеями Москви.
Українські поміщики, які не хотіли зрадити рідний народ, були московськими поміщиками поставлені “под караул”: старшини (поміщики) Запорозької Січі курінний отаман Головко, суддя Головатий, полковники Кулик, Чорний, Пелех, Порохня в “кандалах” привезені в Москву на катування. Хто витримав татарські тортури біля стін Кремля, був на вічну каторгу засланий на Сибір. Є відомо, що запорізький суддя Павло Головатий склав кості на березі Тобольська. Інші з кайданами на руках, як “українські поміщики”, були разом з поміщиком (кошовим) П. Кальнишевським запроторені на острів Білого моря, на Соловки. (Обох робітників гризла одна воша, їли вони на фронті баланду з одного “котєлка”, але доля в них неоднакова: у Києві на вулицях чути мову Петра 1 і Пушкіна, і майже не чути мови Богдана Хмельницького і Тараса Шевченка).
715. Свята правда не старіє: мова — душа й розум народу. Принижена мова — принижений народ. Українець і руській їли в окопах з одного “котєлка”, щоб була принижена душа Українського народу, щоб українець був рабом. Рабом є та людина, яка з тих чи інших соціяльних, політичних чи релігійних причин не може говорити рідною мовою. Є раби освічені, професійні, орденоносні, заслужені: вони не говорять мовою рідної матері.