Наприклад, українець іде вулицею Києва і не говорить по-українському: він цим перед світом демонструє, що він є рабом у рідній столиці. Слово — це людина, немає слова — немає людини. Українське слово творить українську людину. Якщо українець не говорить українською мовою, значить він не думає по-українському.
Українець, який не думає по-українському, може себе вважати католиком, православним, баптистом, большевиком, але він не може себе вважати повноцінною людиною такою, як англієць, француз, москаль (руській), німець. Він неповноцінна людина тому, що не вміє думати по-рідному. Думаючи по-чужому, він є чужий сам для себе, тобто він є людиною без національної моралі.
716. Земля — джерело життя. Українець отримав у спадщину багату землю. Хто володіє землею, той має силу, владу, умовини для розвитку душі, розуму, почувань. Москвини (руськіє), знаючи цю істину, відібрали від українців (русичів) джерело життя: українці не розпоряджаються українською землею, значить вони не розпоряджаються самі собою.
Москалі (рускіє), ставши власниками Української землі, живуть у розкішних палацах, їхні жінки і доньки ходять “прикрашені золотом спереду і ззаду” і оточені вони численними прислугами-малоросами. Їхні сини мають царські титули (князь, барон, граф), учаться в університетах Парижу, Риму, Лондону. Вони мають гроші в банках Европи: пшениця, вирощена у степах Малоросії, на всіх ринках має вартість.
Людина, як рослина: коли вона живе в добробуті, то всебічно розвивається. Коли живе в нужді, приниженні, то в’яне, не розквітнувши. Вартий уваги такий історичний дослід. Хан Акбар (походив він з династії великих моголів), як вторжник, ханствував у Індії в 1556—1605 роках. Йому брагмани казали, що людина родиться розумною. Він відповідав: коли хочеш бути розумним, пануй, поневолений народ глупий, не має можливости свій розум розвивати.
Хан Акбар узяв від матерів новонароджених дітей (китайських, індуських, бірманських, тібетських та інших) і тримав їх під опікою глухонімих няньок. І ключ від цього “дитячого садка” був у нього: діти не мали права чути людської мови. Коли пройшло десять літ, Акбар відчинив двері, щоб оглянути дітей і почути їхню мову.
І він, і мудреці, які прийшли з ним, здивувалися: у поводженні дітей нічого не було людського. Вони лазили, нагадуючи звірів. Вони не мали мови. Вони нявкали, ричали, шкірилися, щурилися, дряпалися, клацали зубами. Акбар дав наказ випустити дітей з “дитячого садка” і почати робити їх людьми. Усі старання були даремними. Дітей, які виросли в нелюдських умовах, не вдалося зробити людьми.
717. У селах України (Руси) з наказу Катерини 2-ої все “взято на учот”: корова, телиця, вівця, мішок пшениці, юнак. У білих ліплених хатинах неволя, нужда, спідниця — латка на латці, “під тином голодна дитина мре”. Усе загарбала Москва “на строітєльство”. “Петербург становится городом дворцов. Возводятся такие шедеври архитектурьі, как поражавший своим великолепием й воспетый Державиным й Пушкиным Большой дворец в Царском Селе, в Петербурге — Зимний дворец”, а “живопись” — “В портретах Петра 1-го художник подчеркнул волю, ум и суровую сосредоточеность государственного деятеля” (“История СССР”, стор. 350, 450).
У літературі: граф Толстой у “Війні і мирі” зве українців “хохлами”, дворянин А. Пушкін зве українського гетмана “злодеєм”. У політиці: ідеолог декабристів Пестель визначив, що “малороси должньі постепенно слится с русским народом по язьіку, бьіту й другим особенностям”. Справа української державности — справа “бунтовщіков”, “предатєлєй”, “ізмєнніков”: “изменники — гетманьі и старшини” (“История СССР”, стор. 302). А завойовники-загарбники, прибулі з Москви, це “спасителі”. Українці повинні думати так, як вигідно Москві, а не Україні. І вірити, що “ні, не завойовниками і грабіжниками виступають у політичній історії рускіє, а спасителями” (Н. Г. Чернишевський, у зб. “Літературноє наследіє”, ч. 2, 1928, стор. 44).
718. Є правда: не всі москвини (рускіє) злі люди, є між ними й добрі: якщо є, то хай звеличують себе, свою доброту показуючи. Хай щиро і сміло кажуть, що сини і дочки України (Руси) мають право бути незалежними господарями у своїй хаті і не зобов’язані виконувати накази, прислані з Москви.
Москаля (руского), який доброту показує, шануймо в своїй хаті, як добру людину, а коли він у нашій хаті захоче начальствувати над нами, захоче в нашій хаті нашу мову зневажати, проженіть його з хати, як мерзотника, падлюку, звиклого бути паразитом. І не зробіть тієї помилки, яку зробили ваші діди, закатовані падлюкою. Не вірте, ніколи не вірте падлюці, не возз’єднуйтеся з падлюкою!