11. “Коли Святослав виріс і став чоловіком, — каже оповідання, занотоване в літописі, — він почав збирати багато хоробрих вояків, бо й сам був хоробрий і легкий. Не возив з собою возів, ні казана, не варив м’яса, тільки, порізавши тоненько чи конину, чи воловину, пік на вуглях, і так їв. Не мав і шатра, а на спання підстелював підклад (що під сідлом був), а під голову — сідло, і такі ж були й воїни його. А коли йшов на котрийсь край, то сповіщав наперед “Іду на Вас””.
12. Він мав природу гіттіта (скита). Він любив Дажбога, і боронив Дажбожу землю від орд Азії, від чужих богів Аллаха, Саваота і їхніх пророків Могамета, Ісуса. Він знав, що мир і воля там, де сила. Він, ведучи війська свої проти в десять разів численніших армій Візантії, рік: “Не зробімо сорому землі Руській, а ляжемо тут кістьми своїми! Я піду перед вами —як поляже моя голова, тоді помишляйте самі про себе!” І воїни, піднявши мечі, відповіли: “Де, княже, твоя голова поляже, там і свої зложимо”.
Греки стотисячною армією оточили десятитисячну армію володаря Святослава Першого. “І сталася битва. Переміг Святослав, і побігли греки, а Святослав пішов під Царгород, розбиваючи по дорозі городи, що й досі стоять пусті” (Михайло Грушевський, “Історія України”, Вінніпеµ, стор. 10). Не був володар Святослав загарбником, він виганяв вторжників із землі предків своїх.
13. У 872 році, рівно тисячу років тому, володар Святослав, маючи 33 роки, закінчив свою земну дорогу і пішов у Святиню Духа Предків, де немає ні початку, ні кінця, де горять зорі світів немеркнучих, де немає ні смерти, ні заздрости, а де є сяйво Дажбоже, яке не можна ні уявою охопити, ні душею відчути.
Святослав — найдостойніший володар роду Людського, Він — совість Землі і Неба. Історик-грек Лео Діякон, студіюючи джерела сили і волі русичів, написав, що в русинів є така віра, що “русин не здається в полон”, він свято вірить, що той, “хто є рабом на цьому світі, буде рабом й на тому”. Була “зла”, як бачимо з цих тверджень, “поганська та ідольська” віра України (Руси). Вона вчила русичів гордости і волі, вчила, щоб вони ні на небі, ні на землі не були рабами.
14. Ні Небухаднезар, ні Давид юдейський, ні Олександр Македонський, ні Наполеон не володіли тими високими лицарськими прикметами, які були притаманні володареві Святославові Першому. Прикмети благородства, високого душевного піднесення, вірності народові своєму привила Йому свята віра Руси (України).
Греки (ромеї) добре знали, що русичів (українців) можна поневолити тільки тоді, коли на їхній рідній землі від них рідну віру (рідну духовність) забрати, або висміяти її і привити їм віру рабську (віру секти юдейської) — християнізм грецької інтерпретації.
15. Літописець-ромей написав, що володар Святослав Перший був “середнього росту, сильний і кремезний, ніс мав короткий, світлі очі, голену бороду, мав довгі вуса і на голові чуб, виглядав суворо, був убраний зовсім просто, нічим не відрізнявся поміж інших, була чиста на нім полотняна одежа і єдина краса — золоте кільце у вусі, він був хоробрий і легкий, і ходив, як леопард”. Він був останнім володарем України (Руси), який ісповідував рідну віру великих предків своїх; в Його голосі, поставі відчувалася вольовість, безпосередня щирість, велика душевна краса.
16. Українці (раби — православні християни) великому синові України (Руси) — володареві Святославові ні одного пам’ятника за десять століть не поставили, жодним великим святом його ім’я не вшанували. Чому? Тому, що він не схотів зрадити рідної віри великих предків своїх. Він не вірив гречинам (ромеям), добре знаючи їхній греко-православний характер, їхню торгівлю душами людськими, Христом, мощами, іконами.
“Коли я прийму іншу віру, то моє військо сміятиметься з мене”, рік володар Святослав. Військо України (Руси) — горді, непокірні й волелюбні внуки Дажбожі сміятимуться, коли їхній князь чужу віру прийме. Військо України (Руси) було горде своєю рідною вірою і вважало приниженням стояти на колінах перед Богом-юдейцем і його земляками — апостолами та їм подібними грецькими “архистратигами”, тобто, “воєначальниками”.
Українці (раби православні християни) не рідного володаря Святослава, а жидів звеличили — жида Андрея Первозваного, жида архистратига Михаїла, жидівку Марію, грекиню Варвару, грека Юрія і їм подібний батальйон греко-юдейо-латинських преподобників.
17. Історик Петро Доміані пише, що латинський монах Боніфатій ходив до русичів (українців) у Київ ширити між ними віру Ісуса Христа. Він від киян бажав переслідування. Він хотів, щоб вони його мучили, бо мав намір потрапити на список святих мучеників римської церкви. Кияни — горді внуки Дажбожі, були людьми високої достойности, релігійної толерантности. Вони не звертали уваги на монаха Боніфатія, рекли йому: “У світі так буває, що кожний своє восхваляє”. І він і не мучений, і без успіхів проповідницьких покинув Київ і вернувся до Риму.