І коли матері оплакували долю синів своїх, їм українець митрополит Стефан Яворський, українець архиєпископ Феофан Прокопович, протопоп Максим Филимонів і тисячі їм подібних греко-православних христо-угодників, рекли: “Православні християни, блаженні вбогі духом, бо вони внаслідують царство небесне”, і “любіть ворогів своїх”, “терпіть, Ісус терпів і вам велів”, і “виконуйте заповідь Мойсея, — не вбий”.
Мойсей був у Єгипті огорнутий великими пишнотами, славою. Він зосереджував у своїх руках силу й владу Єгипту. Він був певний, що він єгиптянин — син фараона. Та довідавшись, що він жид, він поставив долю свого народу вище всіх своїх особистих благ. Чуєте, українці-митрополити Стефане Яворський, Феофане Прокопович і вся ваша мертва і жива чорноризна братія, Мойсей у Єгипті став в обороні своїх гноблених земляків. Мойсей на єгипетській землі, на очах єгиптян, як пише “Біблія”, особисто замордував єгиптянина, який знущався над жидом. Мойсей — убивець, Мойсей — пророк і учитель жидівського народу, Мойсей — улюбленець Господа Бога Саваота!
Патріярх Візантії Іоан Злотоустий (354—407 роки) у Константинополі, пояснюючи вбивство, довершене пророком Мойсеєм, речав: “І що ж, скажіть мені, йому треба було робити? Знехтувати нанесену обиду і зло, дане народові!?” (Іоан Злотоустий,т. 5, кн. 2, видання С.-Петербурзької Духовної Академії, 1899 р.).
40. І що ж, скажіть мені, я маю робити, дивлячись, як архиєреї Ісуса і комісари Лєніна наносять обиду й зло моєму народові!? Я люблю мій народ і мені болить, коли болить народові моєму! Що ж я маю робити? Самуїл Миславський (1783—1796 роки) — митрополит Київський наказом, виданим у 1784 році, “забороняє в Україні вживати мову українську”. Він при допомозі москвинських жандармів впроваджує мову катів — Катерини Другої і Петра Першого.
Він пише у своїх церковних наказах, що мова Українська “Богові противна”. Він наказує Київській Академії дітей українських вчити історії і географії “на чистом русском языке” і обов’язково “по правилам, напечатанним в Москве”, так, “ставши митрополитом, Миславський, рішуче повів політику Катерини. Це цей Миславський перевернув Українську Київську Академію на російську. Це він пильнував, аби завести в Академії та й по всій Україні чисту російську мову”, пише проф. митрополит Іларіон (Огієнко).
41. Гавриїл Кременецький — митрополит Київський, українець, видає “Кодекс”, щоб мова українська щезла, бо вона “оскорбляє Господа Бога Христа”. Ректор Київської Могилянської Академії, архиєрей української греко-православної церкви Теофан Прокопович перший особисто привітав Петра Першого з перемогою під Полтавою і піддав думку Петрові Першому, щоб він проголосив себе “всероссійським монархом”. Він створив “Духовний Реґлямент”, в якому зазначив, що коли священик під час сповіді почує щось мазепинське, тобто, “небогоугодне”, то має про це повідомити в “Тайную Канцелярію”, або в “Преображенський полк”. Вони, київські архиєреї віри греко-православної, “рішуче вели політику Катерини”, тобто, політику духовного і тілесного мордування Народу Українського, і Народ Український їм вірив, вірив, що так Христу Богові угодно. І коли б в ті часи був хоч маленький Український Мойсей, він би з ними, з архиєреями віри греко-православної повівся так, як повівся жидівський Мойсей в Єгипті з єгиптянином.
42. Митрополит Галицький (Львів) конфіскував, використовуючи чужих жандармів, наклад збірки народних пісень і переказів “Русалка Дністрова”, і знищив у церковному підвалі тому, що це був перший журнал, писаний українською мовою.
В 1903 році в Галичині греко-католицькі панотці звернулися до австрійської поліції, щоб вона заборонила читати “Кобзар” Тараса Шевченка, бо “діяльність душпасторів утруднюється”. В 1912 році панотець Й. Кобилецький писав, що “Тарас Шевченко не є гідним пошани з боку греко-католиків”.
43. Коли Львівський університет хотів дати Іванові Франкові становище професора української мови і літератури, то українець (греко-католицький митрополит Сильвестр Сембратович (1836—1898 рр.) звернувся до поляка — намісника міста Львова, щоб він, маючи силу, не допустив Івана Франка на становище професора Львівського Університету.
Іван Франко — світлочолий і великодушний каменяр, ідучи вулицями Львова, плакав. Він сльозами великої душі своєї зрошував святу Галицьку землю. Він палко любив рідний народ. Він не мав хліба для маленьких діточок своїх. Він був вигнаний з “Просвіти”. Він вичерпав із серця свого всі свої сили для рідного народу, а коли помер, “його тіло почорніло в польському поховальному заведенні” між тілами померлих львівських злодіїв, волоцюг, алкоголіків бездомних і всіми забутих.
“Невірство, атеїзм, крайня безбожність, яка ширилася від кілька десят літ між українською молоддю, це робота Івана Франка” (“Праця”, українська греко-католицька газета). Боротися за кращу долю народу, “це крайня безбожність”, а згноїти в церковному підвалі наклад журналу “Русалка Дністрова” тільки тому, що він писаний мовою українською, це “подвиг правдивої віри християнської”.
44. І сьогодні дехто каже, що “це було давно, тепер наші панотці великі патріоти не відмовляються навіть панахиду відправити в честь Коновальця, коли їх добре попросити”. Погоджуюся, що між нашими панотцями є й добряги, але вони в дуже тяжкій ситуації. Їхні парафіяни такі національно несвідомі, що на патріотизм панотця дивляться, як на єресь, або партійну політику. Вони (наші панотці) в основному вірні духовні солдати Ватикану.
“Діти, викиньте своє українське серце на смітник, тут воно вам непотрібне”, так сьогодні каже українській молоді їхній душпастор — отець Д. Ґресько в Клівленді, США, про що й повідомляє журнал “За Рідну Церкву” (офіційний бюлетень Комітету Оборони обряду і традицій української католицької церкви, серпень-вересень, 1966 р.).
Ні, діти, не слухайте панотця Д. Ґреська! Він для вас духовно чужа людина. Не викидайте свого українського серця на смітник, не викидайте! Ваше серце — ваше, вам його дала рідна ваша мама, бережіть його, і особливо бережіть в ньому святий вогонь української духовости, в ньому пломеніють ідеали Рідної Української Національної Віри. І за такі мої слова панотці звуть мене “крайнім безбожником”, “ідолопоклонником”, кажуть, що я воюю проти всього світу, о діти України! Краще воювати за волю Рідного Народу проти всього світу, ніж бути рабом усього світу!