Выбрать главу

Вона твориться так, як твориться родина. Вона живе в неписаних законах — в основі здорового характеру сина й дочки народу. Її (тобто, єдність народу) можна від народу відібрати тільки шляхом деморалізації народу. Народ без єдности — значить народ без національної моралі.
108. Що стоїть в основі національної деморалізації? Зрада народу освячена церк­вою чужовір’я, і поставлена, як нова ікона поруч Христа і названа — Йосафат Кунцевич, Феофан Прокопович!
Інтелігенти, виховані в школах чужовірної церкви, бездумно служать вівтарям Риму, Греції, Московитії. Одні своє служіння оправдують тим, що хочуть бути такими, якими були їхні батьки, і не кращими! Другі тому, щоб мати вигідне, встатковане, без­турботне життя. Треті — тому, що їх з дитячих літ вимуштрували “со страхом і трепетом, сліпо й покірно служити”.
Всі вони служать трохи вірячи і трохи не вірячи, що творять “Боже діло”. Їм приємно дивитися, що ходять їхні архиєреї пишні, як пави, поблискують у лакейських лівреях, мов­ляв, утихомирюйтеся — від самого батька (па­пи) Римського отримав ґирлиґу (жезл), щоб пасти вас, “рутенів” — стадо рабів “Гос­пода Саваота — Бога Ізраелевого” (Єремия, гл. 16, вірш 9).
109. Вони не знають, що архиєреї чужо­вір’я зраду народу проголосили церковною свя­тістю, щоб деморалізувати народ, пара­лізу­вати його духовні сили, звеличити в народі культ канонізованих зрадників, об­ласкати їх почестями, обдарити титулами, “науковими дипльомами”, орденами.
Канонізовані зрадники народу обов’яз­ково повинні сваритися “між собою: “чия віра краща”. Вони покликані розпинати (роз’єд­нувати) народ — четвертувати його добру душу й тіло. Вони, стоячи на чотирьох ворожих фронтах, пристрасно речуть:

“Нам треба триматися греко-православної віри. Вона єдина правильна! Боже, нам єд­ність подай, і вмертви отих проклятих юнія­тів!”
“Нам треба триматися Ленінської комуніс­тичної партії, вона єдина правдива партія! Смерть українським буржуазним націоналіс­там!”
“Нам треба триматися греко-католицької віри! Вона єдина правильна! Боже, нам єдність подай, і вмертви отих проклятих схизматів!”
“Нам треба триматися святої Євангелії, вона єдина правильна! Кадило, кропило — знаряддя ідолопоклонного греко-римського поганства. Хрест — римська шибениця. Боже, нам єдність подай і спаси грішників”
Один народ — на чотирьох хрестах розіп’ята його добра душа! Його блудні сини речуть, що їхня віра не їхня. Вони для душі своєї віру взяли з Риму, з Греції, з Московії, з Юдеї. Вони не здібні самі творити свою віру, шукаючи її у надрах душі народної; вони віру “взяли”... “Віру святу я візьму в Ілліча”, — пише поет Платон Воронько (“Вітчизна”, жур­нал, вересень, 1964 р.).
110. Вони, щоб бути канонічними, потоп­чуть автокефалію (жалюгідний прояв адміні­стративної незалежности). Вони впадуть на коліна перед Константинопольським патріяр­хом, який живе в Істамбулі (в Ісламському місті) на турецькому смітнику. Вони впадуть на коліна перед чужим авторитетом, бо... “блаженні вбогі духом, вони внаслідують царство небесне”, бо їм страшно жити “само­святами”.
Нещасні не знають, що великі люди (творці релігій) Зороастр, Будда, Конфуцій, Могамет були самосвятами. І Лютер, і Викліф, і Гус, і королі Англії (духовні про­відники Англійського народу) — самосвяти. Їхній розум, їхні натхнення, їхня душа великі самі по собі. Покладіть корону на голову осла, і святіть його день і ніч, осел від цього ні помудрішає, ні посвятішає.
Поета не треба проголошувати поетом. Великих людей не треба висвячувати на великих — вони проголосили самі себе учителями своєю наукою, своєю вірою, своєю духовною величчю.
111. Ідучи в народ з наукою РУНВіри, Ви, мої улюблені Побратими і Посестри, будете наражені на питання: “Коли справа РУНВіри така рідна і корисна для України, то чому її не підтримує вся українська інтелігенція? Значить з РУНВірою не все в порядку?”
Українська інтелігенція буде тоді, коли її виховає РУНВіра. Сьогодні (в епоху тьми чужовір’я) української інтелігенції, в повному розумінні цього слова, немає, а коли й є, то її дуже мало, а вчора її було ще менше.
112. Хіба можна звати українським інтелі­гентом того українця — інженера, артиста, маляра, професора, який родився і живе в Києві, і родичі в нього українці, і він вдома, і на вулиці в Києві розмовляє тільки моск­винською мовою?
Хіба можна звати українськими інтеліген­тами українця-поета В. Гоцуленка (автора збірки “Музы дождей”), українця-письмен­ника Є. Кривенка (автора збірки “Там, где бьіла тишина”), які живуть в Україні, їдять український хліб і віршомажуть по-москвин­ському, ознаменовуючи “справедливу ленін­ську національну політику” (“Літературна Україна”, 15 серпня, 1972 р., Київ).