Вона твориться так, як твориться родина. Вона живе в неписаних законах — в основі здорового характеру сина й дочки народу. Її (тобто, єдність народу) можна від народу відібрати тільки шляхом деморалізації народу. Народ без єдности — значить народ без національної моралі.
108. Що стоїть в основі національної деморалізації? Зрада народу освячена церквою чужовір’я, і поставлена, як нова ікона поруч Христа і названа — Йосафат Кунцевич, Феофан Прокопович!
Інтелігенти, виховані в школах чужовірної церкви, бездумно служать вівтарям Риму, Греції, Московитії. Одні своє служіння оправдують тим, що хочуть бути такими, якими були їхні батьки, і не кращими! Другі тому, щоб мати вигідне, встатковане, безтурботне життя. Треті — тому, що їх з дитячих літ вимуштрували “со страхом і трепетом, сліпо й покірно служити”.
Всі вони служать трохи вірячи і трохи не вірячи, що творять “Боже діло”. Їм приємно дивитися, що ходять їхні архиєреї пишні, як пави, поблискують у лакейських лівреях, мовляв, утихомирюйтеся — від самого батька (папи) Римського отримав ґирлиґу (жезл), щоб пасти вас, “рутенів” — стадо рабів “Господа Саваота — Бога Ізраелевого” (Єремия, гл. 16, вірш 9).
109. Вони не знають, що архиєреї чужовір’я зраду народу проголосили церковною святістю, щоб деморалізувати народ, паралізувати його духовні сили, звеличити в народі культ канонізованих зрадників, обласкати їх почестями, обдарити титулами, “науковими дипльомами”, орденами.
Канонізовані зрадники народу обов’язково повинні сваритися “між собою: “чия віра краща”. Вони покликані розпинати (роз’єднувати) народ — четвертувати його добру душу й тіло. Вони, стоячи на чотирьох ворожих фронтах, пристрасно речуть:
“Нам треба триматися греко-православної віри. Вона єдина правильна! Боже, нам єдність подай, і вмертви отих проклятих юніятів!”
“Нам треба триматися Ленінської комуністичної партії, вона єдина правдива партія! Смерть українським буржуазним націоналістам!”
“Нам треба триматися греко-католицької віри! Вона єдина правильна! Боже, нам єдність подай, і вмертви отих проклятих схизматів!”
“Нам треба триматися святої Євангелії, вона єдина правильна! Кадило, кропило — знаряддя ідолопоклонного греко-римського поганства. Хрест — римська шибениця. Боже, нам єдність подай і спаси грішників”
Один народ — на чотирьох хрестах розіп’ята його добра душа! Його блудні сини речуть, що їхня віра не їхня. Вони для душі своєї віру взяли з Риму, з Греції, з Московії, з Юдеї. Вони не здібні самі творити свою віру, шукаючи її у надрах душі народної; вони віру “взяли”... “Віру святу я візьму в Ілліча”, — пише поет Платон Воронько (“Вітчизна”, журнал, вересень, 1964 р.).
110. Вони, щоб бути канонічними, потопчуть автокефалію (жалюгідний прояв адміністративної незалежности). Вони впадуть на коліна перед Константинопольським патріярхом, який живе в Істамбулі (в Ісламському місті) на турецькому смітнику. Вони впадуть на коліна перед чужим авторитетом, бо... “блаженні вбогі духом, вони внаслідують царство небесне”, бо їм страшно жити “самосвятами”.
Нещасні не знають, що великі люди (творці релігій) Зороастр, Будда, Конфуцій, Могамет були самосвятами. І Лютер, і Викліф, і Гус, і королі Англії (духовні провідники Англійського народу) — самосвяти. Їхній розум, їхні натхнення, їхня душа великі самі по собі. Покладіть корону на голову осла, і святіть його день і ніч, осел від цього ні помудрішає, ні посвятішає.
Поета не треба проголошувати поетом. Великих людей не треба висвячувати на великих — вони проголосили самі себе учителями своєю наукою, своєю вірою, своєю духовною величчю.
111. Ідучи в народ з наукою РУНВіри, Ви, мої улюблені Побратими і Посестри, будете наражені на питання: “Коли справа РУНВіри така рідна і корисна для України, то чому її не підтримує вся українська інтелігенція? Значить з РУНВірою не все в порядку?”
Українська інтелігенція буде тоді, коли її виховає РУНВіра. Сьогодні (в епоху тьми чужовір’я) української інтелігенції, в повному розумінні цього слова, немає, а коли й є, то її дуже мало, а вчора її було ще менше.
112. Хіба можна звати українським інтелігентом того українця — інженера, артиста, маляра, професора, який родився і живе в Києві, і родичі в нього українці, і він вдома, і на вулиці в Києві розмовляє тільки москвинською мовою?
Хіба можна звати українськими інтелігентами українця-поета В. Гоцуленка (автора збірки “Музы дождей”), українця-письменника Є. Кривенка (автора збірки “Там, где бьіла тишина”), які живуть в Україні, їдять український хліб і віршомажуть по-москвинському, ознаменовуючи “справедливу ленінську національну політику” (“Літературна Україна”, 15 серпня, 1972 р., Київ).