І ось цей народ шамани Візантії охристили, спотворили його світлу душу і стоптали її в багні візантійських канонів. І тоді “...всі землі Руської держави були однією митрополією “руською” під рукою Константинопольського патріярха, що звичайно не питаючись ані князів, ані єпископів руських, присилав на Русь своїх кандидатів на митрополитів, греків” (М. Аркас).
130. І не питаючись “ані князів, ані єпископів руських”, Константинопольський патріярх митрополію “руську” продав за законами “гречеського благочестя” “государству Московському” “під покров Пречистої Богородиці Марії — продав в 1686 році” за “три сорока соболєй і двєсті червних” (“Українська церква між Сходом і Заходом”, Гр. Лужницький, 1954 р.).
131. Ідучи в народ з наукою РУНВіри, Ви, мої улюблені Побратими і Посестри, будете наражені на питання: “А лавра Київська? А монахи наші — благі посники, печерники, христолюбці, вони ж за спасіння душ наших молилися! А їх РУНВіра не звеличує?!”
Золота Київська лавра. Скільки духовної гнилі освячено під її церковним золотом — воно блищить, скроплене сльозами душі народної. Огірчений піп Агапій Гончаренко (біла ворона в православії) у своїх спогадах пише, що благі монахи Київської лаври подарили москвинському цареві Миколі п’ять мільйонів золотих рублів “на воєнні справи імперії”.
Спогади Агапія Гончаренка видав у Львові вірний друг Івана Франка М. Павлик. П’ять мільйонів золотих рублів вижебрали “на Боже” українці — монахи Київської лаври — вижебрали у побожних українських селян і побожно дали катові України — імператорові Московитії. Пожертвували, щоб здравствувала “Москва — тюрма, ключ від якої зберігається в імператора” (А. де Кюстін, “Россєя в 1839 році”)
В 1917 році чотири мільйони українців було в московській царській армії. Вони зі зброєю в руках охороняли мотузку на шиї матері-України, щоб вона була греко-православною, о, золота Київська лавро, безпросвітньо темні твої богомольці!
(Щоб могла між українцями утриматися грецька ортодоксія, треба українців обманювати, кажучи їм, що “православіє, то рідна українська національна справа”. І треба їм біля кивотів ректи, що, наприклад, монахи Київських монастирів — це просвітителі народу, оборонці державної України (Руси), учителі моралі, проповідники національної свідомости. Так, обманюючи українців, можна їх тримати у безпросвітній темряві рабської побожности; вони (побожні раби) не знатимуть, що їх “Розп’ятієм добито?!” (Тарас Шевченко). Вони спатимуть у рабській побожності навіть тоді, коли їм їхній син скаже: “Німії підлії раби заснули, мов свиня в калюжі в своїй неволі” (Тарас Шевченко)).
(“Де ж наймичка? На прощу у Київ пішла Ганна”. “Піду помолюся усім святим у Києві, та й знову вернуся в вашу хату, як приймете. Поки маю силу, трудитимусь...” “Прийшла в Київ — не спочила, у міщанки стала, найнялася носить воду, бо грошей не стало на молебствіє Варварі”. Чесна, працьовита, по-рабському побожна, многострадна, українська жінка-наймичка. Вона прийшла в Київ — не спочила, біль у кістках щемить, відрами воду носить, заробила гроші і віддала монахам Києво-печерської лаври...)
(Монахи Києво-печерської лаври — обвішані хрестами, лицеміри, які стоять молитовно перед церковними золотими ідолами (іконами) навколішки, ходять з кружками -гроші “на Боже збирають”. І їм українська жінка (Ганна-наймичка) дає “на молебствіє Варварі”).
(“Ображаєте рідну церкву, православних монахів, архимандритів, ієродияконів! Рідну Українську Національну Віру в Дажбога Лев Силенко відроджує, звіть його лжепророком, примітивом, шарлатаном, неуком! Усе, що він пише, то видумки, обман!” Не Він пише! Пише Агапій Гончаренко (монах Києво-печерської лаври і працівник канцелярії Київського митрополита Філарета) у книзі “Споминки” (Едмонтон, 1965 р., видавництво “Славута”), що київські монахи “...їли ввечері, що називається “чай пити”, поросята і карасята всякого манеру, надзівані і начинені риби, і гасили тлусті їди всякими пуншами: слив’янками, орабиновками, малиновками — всіх назвиськів не перекажеш! В шкапах, де одежа, там робили ліжка, і часто я бачив там зачинених жінок, що монахи держали по тижнях в своїх келіях для похоті”, “що це за святощі, на що і за що добрий працьовитий люд в мирі дає тим монахам гроші на п’янство і блудодійство?!”, “Петро Великий, скасувавши жінський монастир, через улицю од Лаври, плакав, подивившись на незчисленну лічбу дитячих головок в підвалах, що монахи з монашками рождали байстрюків дітей і вбивали їх” (стор. 5)).
(Кривавий кат України (Руси) -монарх Московитії Александр у Київ приїхав, оглянув “возз’єднання України і Московитії”, і тоді “Із царського кабінету дали брилянтовий орден св. Андрея Первозванного з брилянтовою звіздою митрополиту Филарету і митру казначею Лаври, отцю Ігнатію. Де свята правда і милость?!” Монарх-кат діямантами оздобив митрополита-ката душі побожних православних українців. За що? За п’ять міліонів рублів (срібла і золота), які були Київськими монастирями дані в Кримську війну цареві Миколаєві, “на трату генералам в війну”, — пише (на стор. 6) Агапій Гончаренко. За розголошення цієї правди він (А. Гончаренко) був у Константинополі арештований московським консулом Черняєвим і мав бути в кайданах привезений на кораблі “Олег” в Московитію, та він утік, і 112 років тому прибув до Америки, рятуючи своє життя. Він у “Споминках” (стор. 6) пише: “В Атенах... я молився Богові в храмі Юпітера Олимпійського, в другий в храмі Мінерви, в третій в храмі Партенон. Так чимало було для мене чому учитися, що я часу не мав ні на які другі перебенді”.