13. Воля, і пісні про волю. Одні тішаться волею, а другі — піснями про волю, сентиментальним і бездіяльним залицянням до неї. Не маємо волі, то хоч дозвольте нам молитися до неї, оспівувати її, вірш їй присвячувати. І по-рабському (неорганізовано, нецентралізовано) бунтуватися і вмирати за неї.
Невільники співають пісні про волю, мирні, всепрощаючі, красиві. Від пісні про волю до волі так далеко, як від квітки до зерна. Є на світі пісенна ялова воля: де вона найкраще росте?
14. Плекаймо любов і ненависть. Два почуття, які роблять людину здібною жити достойно, це — любов і ненависть. Любов стає нещастям, коли вона не роджена ненавистю. Є приклад майстерного рабовласництва: москвини не забороняють українцям любити Україну, вони їхню любов до України спотворили і вона стала їхнім нещастям. Мовляв, "любіть її вишневу, шароварну, солов'їну, ми "тоже" її любимо, любіть її, як пухкі полтавські галушки, як шинок, гарну молодичку, але коли ваша любов до Неї викликатиме у вас ненависть до її катів (жандармів Московитії), ми, москвини, будемо вас катувати, ми маємо кодекс релігійний, перед яким Ви благоговієте -"любіть ворогів своїх". І жерці (єреї) Христа усердно і молитовно речуть вам, що "наша влада Богом дана".
15. Скалічена любов до України. Українець (той, хто закоханий у чужовір'я) має скалічену любов до України, він її любить, він щиро оспівує її луки, сади, лани широкополі, ріки, доріжки і моріжки, її солов'їв, і любов свою освячує рясними сльозами, але коли йому сказати: "А як же справа з ненавистю до тих, які її (безталанну Україну) плюндрують?", він статечно відповість: "Це, знаєте, партійна справа, а я говорю не про ненависть, а про любов до неньки України, я взагалі проти будь-якої ненависти, я всіх людей люблю, москвини — добрі люди, між нашими є гірші".
Народ, який багатий любов'ю до Вітчизни і бідний ненавистю до її жорстоких ворогів, це безхребетна юрба чревоугодників, театральних гопашників, улесливих пристосуванців. Любити Україну і Її катів, це значить — бути українцем із витрясеною душею — півлюдиною. Але ж християнізм учить тільки любови?
16. Мертва церква і живі люди. Греко-латинська церква — мертва сила, свята мертв'ячина, вона не здібна відповісти на щоденні питання життя і її наука ніколи не була визнана жодною державою: ніхто і ніде не підставляв лівої щоки, коли отримував дошкульний удар у праву, ніхто з людей тверезого глузду не визнавав, що "всяка влада Богом дана", ніхто не любив "ворогів своїх". А той, хто жив законами цієї неприродньої моралі, був доброю матір'ю-природою неоправданий: немає на світі такої живої думаючої чи недумаючої істоти, яка б любила ті сили, які в неї відбирають життя.
Греко-латинська церква — мертва сила, а ми люди живі, і не тільки живі, а й духовно вільні й чесні — ми не хочемо християнську церкву використовувати (так, як це робили наші вороги) для справ злочинних, загарбницьких, для справ узаконення рабства.
Ми люди живі — нас вабить жива чесна сила — сила РУНВіри, ми в ній чуємо вдари серця свого, пульс життя, чуємо рокіт нашого минулого, бачимо сучасне і віщим зором дивимося у світ майбутнього, ми в РУНВірі, ми РУНВірою озброєні. Що нам дає РУНВіра — що вона нам обіцяє?
17. Їм було легше. "Христос обіцяв "рай небесний"", "Маркс обіцяв повний шлунок, а ви що обіцяєте!?" — питають мене лицеміри і звуть "лжепророком" і самі на свої питання глузливо відповідають: "Ви новий Могамет?" Ні, я пробуджений син української матері: сьогодні я є, завтра погасну. Прощаючись із світом білим, скажу: "Їм було легше".
Неписьменний раб без вітчизни, без роду й надій на краще завтра, шукав рятунку, йому рекли, що щира віра в Христа дасть йому "рай небесний". І він (розтерзаний звірями на аренах римських театрів) "ішов до раю небесного".
Голодний пролетар ішов "грабувати награбоване", він щиро вірив, що "кривава москвинська пролетарська революція" дасть йому блага земного раю. І чим довше він (пролетар) живе, тим дальше від нього той рай (рай комуністичної Московитії) віддаляється. Виявляється, що той "рай земний", то пекельний вогонь — далеко відійдеш від нього, змерзнеш, підійдеш близько — згориш, а коли почнеш сам вибирати вигідне місце, осудять тебе за опортунізм і посадять за ґрати.
Я не обіцяю ні "раю земного", ні "раю небесного", я проповідую РУНВіру, щоб українець був по походженню і по вірі українцем, і коли він таким буде — володітиме Небом і Землею. Чому я так говорю?
18. Мої ви улюблені богатирі. Я так говорю тому, що я вірю (і моя віра народжена силами вищими за розум, за земну суть мого "я"), що переможу тих, які були тисячу літ непереможними, в мені воскресла сила та, яка їх (моїх братів-чужовірів) тисячу літ тому лишила — їх лишила рідна духовність, їх вона тепер роззброїть, ім'я їй — Дажбог!
Пийте, як з джерел степу рідного, духовний напій "Мага Віри" (Могутнього Натхнення), в Ній іскряться таїни безсмертя вашого, о мої побратими і посестри, мої Ви улюблені богатирі! Я не лише керманич Ваш, а й вірний слуга Ваш, я не лише вчу Вас, а й вчуся у Вас, я — це ВИ, Ви — це я, і всі ми — одна тілесна й духовна монолітність, ми — внуки Дажбожі.
19. У здоровім тілі не завжди здоровий дух. Українці — люди винятково здорової і могутньої плоті. Люди із залізними м'язами, громовим голосом, гарною вродою. Люди неймовірної виносливости. Їхнє здоров'я виплекане чародійним повітрям і добірними харчами, хлюпає через вінця. В їхніх жилах тече кров, в якій буяють солов'їні вишневі сади, красується соковите духм'яне різнотрав'я і шумлять столітні дубові ліси, іскриться злотоколосся.
Але чужі релігії, чужі соціяльні і політичні доктрини їх так розбестили, інтернаціоналізували, що вони просто не мають здібности без них жити. Вони люблять те, що ненавидять (люблять тому, що мусять, що поплатно і безпечно). Вони вірять у те, в що не вірять ("Біблія" не чарує їхньої душі, "Капітал" — не радує): вони вірять тим, які їм говорять неправду — вірять, щоб бути віруючими, щоб бути помилуваними і нагородженими. Вони дякують тим, які в них відбирають духовні й матеріяльні скарби, дякують, щоб не бути підозрілими, позбавленими на рідній землі рідного кусня хліба, щоб не жити на смітнику. Чи на смітнику людства родяться сили?
20. Імперія і жителі її смітників. Людина не хоче бути осміяна, окрадена, викинута на смітник людства, та ніхто з її волею не рахується. Вона на смітнику, але вона жива, і, живучи на смітнику, в неї появляється одержима одчайдушність — в неї появляється погорда до життя.
І така людина підпалює пишні палаци, щоб вони горіли і гріли її смітникове лігво, і така людина валить царський трон, хитає основи імперії: що сталося? Потопаючий хапається за бритву? Ні.
Той, хто живе на смітнику, не має речей дорогих, до яких би він був по-рабському прив'язаний, не має життєвих радощів, для яких він жив би і до них молився. І ось ота неприв'язаність до речей, до сірих буднів похитнула трони імперій: упав Рим, знищений первісними християнами, які жили на його інтернаціональних смітниках — складна абетка життя?