10. Вони (предки наші) вміли по-обрядовому (в натхненні священнодійства) поневолювати свої почування — вони плекали мистецтво почувань. Наприклад, юнак, в якого померла вірна кохана, вирішив добровільною голодівкою вшанувати пам'ять про неї. Юнки біля нього клали смачні харчі і напитки і вмовляли його йти у степ збирати квіти. Юнак, крім води, два тижні нічого не їв. Він довів, що володіє мистецтвом почувань і став у ряди кращих людей племени.
Вони (предки наші) вміли по-обрядовому (в натхненні священнодійства) поневолювати своє тіло. Наприклад, два юнаки попали до полону. Одного звільнили, але він сказав, що без побратима не хоче вертатися до рідних осель. "Чим докажеш, що він твій побратим?" — спитав вождь чужого племени. Юнак відповів, що побратим за побратима готовий віддати життя. "Життя? Віддай око", — сказав вождь чужого племени.
Юнак зворушено глянув на Небо, сказав молитву до Дажбога і стрілою сам собі виколов око. Чужоплеменники були здивовані священною вольовістю юнака і сказали: "Плем'я, яке має таких синів, непереможне! Вертайся з побратимом своїм до осель рідних".
11. Вольове плем'я вміло радісно само себе тримати у рамках тих племенних законів віри, моралі, ратних обов'язків, натхненними творцями яких були вони і їхні близькі і далекі предки. Хто не практикував будуючого самопоневолення, того мудреці племени звали "асвадіна".
Санскритське слово "асвадіна" означає людину несвідому (людину, яка не здібна бути свідомою, вона свої почування і мислі тримає поза рамками духовних і тілесних інтересів племени). Асвадіна — пустоцвіт, безкорисна людина.
12. Асвадіна отримав від племени життя, молоко, стріху, одяг, харч,захист від звірів, але він за всі ці дари нічого не здібний дати. Він порожній, як порожній горіх. Він своїм поводженням, хворим ставленням до організованого життя деморалізує ровесників. Він діє на них так, як діє на стадо вівця, заражена чумою. Він подвійно нещасний, бо він не свідомий, що він нещасний.
13. Духовний тато племени казав Асвадінові: "Ти отруєний хворою волею, іди у світ і там тобі буде все дозволено, не матимеш обов'язків, законів і наказів вождя. Ти хворий. І тому не здібний душею відчути, що вождь — душа і тіло наше. Вождь — учитель наш і ми його любимо тому, що ми любимо мудрою любов'ю самі себе, дітей своїх, діброви і ріки свої. Вночі і вдень вождь найчутливіший до справ долі нашої. І тому під час ратнього бою чужоплемінники зосереджують стріли на вождя нашого — хочуть на кий настромити голову його. Вождь — тато наш, а ми його діти, без тата ми сироти — ласа здобич для чужих племен. Асвадіне, іди геть із дібр племени нашого!"
14. Асвадіна був покараний волею. Живучи самітнім у лісі, він чувся невільником, голод і спрага мучили його. Він почав усвідомлювати, що був паразитом — живився скарбами племени рідного і зневажав святощі його. Він хотів вернутися, впасти на коліна перед вождем і гірко заридати і благати в нього найсуворіших наказів. Та було пізно. Він був спійманий чужоплеменними мисливцями; вони йому зв'язали руки, поклали йому на плече забиту козу, а потім, щоб не прагнув тікати, осліпили його.
15. Вони (предки наші) жили двома законами — наказ і виконання. І життя — це наказ. Юнак, одружившись, стає татом. Він сам себе поневолює наказом, і сам себе ощасливлює виконанням наказу. Роль тата диктує йому дбати, щоб діти мали стріху над головою, яка охороняє від дощів і звірів. І щоб вони мали харч і одяг, і вчилися ретельно виконувати накази вождя. Хто не вміє коритися рідним наказам, той стає рабом чужих.
16. Інший юнак, ставши татом, не хоче коритися диктаторським наказам матері-Природи, він лишає в лісі дружину з дітьми, залицяється до іншої юнки. Побачивши, що вона стає матір'ю, лишає її і шукає іншу. Юнаки вчаться володіти стрілою, вони на буйних конях скакають через вогонь, рів, кущі.
Вождь дає наказ спіймати юнака свавільника, який залишив жінок з дітьми у лісі і в коноплях жує сому (сім'я), живе хоробливим маячінням, закликає юнок споживати сому. Спійманого зв'язують — він має загинути, щоб душа племени була здоровою.
17. Свято Мага Врати (могутньої перемоги). Вождь кличе до себе того юнака, який нещодавно в бою з чужим плем'ям проявив подвиги. Юнак, обдарований талантом вольовости, стає перед вождем. Вождь помітив, що юнак під час ходу трохи горбатиться. Вождь наказує юнакові прив'язати до спини дошку, і так ходити місяць. Ходити треба рівно, щоб не змучувати легені, не втомляти серце, тобто, щоб передчасно не постаріти: оріяни вміють вдосконалювати красу тіла свого, красу почувань своїх. І в цьому таїна мудрости оріянської волі.