Выбрать главу

Вони (предки наші) під час боїв з чис­ленними ордами Азії і з духовно-підступною агресією Візантії утратили стан вольових людей. Є в історії приклади, що народ, утра­тивши провідну верству, із себе вилонював одиниць, які відроджували стан вольових людей. Але це траплялося тільки тоді, коли по­корений народ жив у великих злиднях, біологічна потреба давала наказ єднатися -сліпо коритися наказам нового рідного вождя, або — гинути.
23. Русичі (Оріяни-Українці), які творили стан хліборобів, утративши провідний стан, утративши волю, відчули, що їм не треба брати зброю і йти покоряти нові землі, щоб рятувати дітей від голоду.
Родюча земля їх годує так, як і годувала. Данину вони давали для рідного провідного стану, а тепер — для хана Монгольської орди. Волхви, які вчили їх обожнювати рідних вождів і не коритися чужим, вчили молитися до Дажбога і стояти на варті рідних законів, були в лісах ворожими військами посічені.
Чорноризні зайди греки (гречини), які себе проголосили новими волхвами Руси, живуть під охороною монгольських баскаків. І речать русичам, що чужинець-юдеєць Ісус -"прав­ди­вий Бог Руси", "влада хана Монгольської орди — правдивим Богом дана", "смиренні — будуть спасенні і отримають царство на не­бесі", "вольові бунтівники — будуть обезголов­лені і вічно перебуватимуть в пеклі". Ратна народна вольовість — єресь віри Христової.
24. Зайди (чорноризні гречини) юрбами лишали свої вбогі крейдяні землі і, як та са­рана голодна, сновигали по вишневих багатих селах покореної Оріяни (України). Вони пили, їли, творили про себе думку "Божих людей" (смиренних афонських пройдисвітів).

У мирних заляканих селах (на спині канчук монгольський, на душі — хрест грецький) плекалося угодовське туподуміє — бери, "Божа людино", хліб, сало, віск, шкіру, телятину, масло і молися за мене, за спасіння душі моєї грішної, малої, жалісної, темної. І обороняй мене від всякого дідька, місце готуй для мене на небесі".
Мати-земля наша щороку родить щедро, є нам, є монголам, і є "Божим людям", гріх ску­питися. І не треба нам думати (за нас думають "Божі люди", і зброї нам не треба (перебу­ваємо під опікою баскаків Монгольських).
У нас тиха благодать — вишневий садок, солов'ї, вареники, сметана, вишнівка, слив'ян­ка. Повний шлунок клонить до лінивства, уго­довства, себелюбного збайдужіння, мрій­ницт­ва. Молодь, загіпнотизована магією чорно­риз­ників, іде в монастирі, щоб там упокорю­вати грішне тіло в угоду "Богові Христові".
25. Між покореними оріянами (україн­ця­ми) в часи невільницьких століть виплекався тип споживацької людини, тип солодкої асвадін­ської волі-воленьки: моя хата скраю — нічого не знаю, терпи язичку — їстимеш паля­ничку, я людина мирна, в поті чола хліб здобуваю і всяке начальство почитаю.
Пристосуванці туподумні, збайдужілі хрис­­толюбці, дарма, що сила в їх воляча і на глибинах душі їхньої спить лев (лев оріянської волі).
26. Людина тоді стала людиною, коли вона почала сама для себе свідомо творити закони життя — закони самопоневолення. Постає пи­тання — хто людину ощасливив за­ко­ном само­поневолення — той, хто її любив, чи той, хто її ненавидів?
Людину ощасливив законом свідомого самопоневолення Дажбог (Датель Буття). Він їй (найулюбленішому своєму свідомому зернові) дав все, що на Небі і на Землі най­величніше. Він їй дав свої неписані закони (Закони Правильного Мислення: правильне мислення натхненне і будуюче). Закони Рівно­ваги — духовна й тілесна рівновага розвива­єть­ся тільки на волі). Закони Відчуття — прави­льне відчуття має та людина, яка дає волю світлим почуванням і поневолює в собі злі почування).
27. Там, де життя тяжке, постійно насто­ро­жене, де людині доводиться боротися зі зброєю в руках за хліб щоденний, постає впевненість у себе, повніє і вигострюється по­чуття організованости. Бо без організо­вано­сти мисливець наражений на загибель. Північні мисливці не мають вишневих садів, пшеничних степів (вони вишень і пшениці й не бачили), тільки слухи є між ними, що є "страна, гдє всьо обильям дишет, гдє тєкут рекі чіще серебра!"
І люди живуть у тій "странє" перечулено гостинні. Вони не дбають про єдність між собою — вона їм не потрібна. Хліборобське життя не вимагає єдности в громаді, кожний хлібороб чується незалежним царем на своїй ділянці землі, громада йому не потрібна, він людина чесна: чесно дає данину ханові і церкві Христовій. Ті, що пробують для якоїсь "підозрілої" мети єднати громаду, вважаються бунтівниками. Монгольські баскаки їх зв'язу­ють і вивозять в орду, піп каже: "Ко­ріться, не бунтуйтеся".