ДЕНЬ 35
1. Дорогі побратими і посестри! В 988 році в Українців були відібрані рідні імена. Українські імена поганські, ідолопоклонні, антихристські, на смітник їх!
Хто відважився в Україні заборонити Українцям мати українські імена? В ім'я чого — в ім'я яких святощів, в ім'я яких злочинств? Чи треба цю драконівську (церковно-візантійську) заборону вважати канонічною святістю "віри правдивої" і покірно коритися їй, і бездумно молитися їй? Чи треба пробудитися — порвати кайдани духовної неволі і вийти на Сонячний Шлях Рідної Української Національної Віри, на Шлях Духовної Волі і Правди. На світі не було, немає і не може бути релігії вищої за Правду!
Попи (тобто, "церковні отці") давали імена українським дітям, не радячись із родичами. У церкві, як у в'язниці, родичі були поставлені в становище німого побожного раба. Письменник Лесь Мартович, як знаємо, в оповіданні "Мужицька смерть" пише, що родичі (тато й мати) в душі леліяли новонародженого синка назвати Миколою.
Питає дружина чоловіка, який з кумами вернувся з церкви, як же піп назвав дитину? Чоловік відповів: "Питайся його. Я йому кажу Никола, а він: хрещається, — каже, — раб Божий Редькова — та й решта". Духовний невільник стояв у церкві і з обуренням, і з ненавистю в душі слухав, що "хрещається раб Божий Редькова". Безпросвітня доля в духовного побожного раба!
Навіть жителі Африканських джунглів мають звичай, що тільки тато й мати мають право давати ім’я дитині своїй. У Індії, коли народжується дитина, подружжя світить дві свічки — чия свічка довше горітиме, той має право дитині дати ім'я.
Ромеї (наші предки звали візантійських греків "ромеями"), ставши на Русі (Україні) духовними (церковними) окупантами, проголосили канон (канон греко-православія!), що імена українські (русичівські) "противні для Господа Бога Ісуса Христа". "Господь Бог Ісус Христос" любить імена жидівські, грецькі і латинські. Тривога й печаль облягають душу мою, коли я думаю про ці, як писав Іван Франко, "попівські тортури".
2. Спасибі тим, що пошанували поради мої. І питаю себе: "Чому мені судилося бути тією українською людиною, яка вперше говорить українцям, що треба чужі імена (жидівські, грецькі, латинські) достойно повернути чужинцям — ми ж не вічні духовні жебраки. Треба рідні імена собі повернути, ми ж не вбивці рідних святощів. Ні духовні жебраки, ні вбивці рідних святощів не вважаються правдивими людьми.
Рідні імена лежать, як сльози — діяманти на попелищах розп'ятої історії України. Треба їх з любов'ю позбирати. Вони не мертві. У них, як у животворному зерні, притаєні могутні духовні сили народу. В них притаєна світла й трепетна душа України (Руси). Не пошкодить, коли Українець сам себе спитає: чому в Англії найпоширенішими іменами є самобутні англійські імена (Вільям, Альберт, Чарлс, Гарольд, Альфред) і менше поширені імена чужі (Яків, Ісаак, Орест, Максим, Павло, Денис, Йосип)?
Дуже шкода, що у справі повернення рідних імен я не маю попередників — учителів, мій би шлях був легшим і звичайнішим. Дуже шкода, що досі українці не мають жодної доброї книжки з антропонімії. Спасибі тим, що пошанували пораду мою і, лишаючи чужовір'я, почали облагороднювати себе рідними іменами".
3. Чи "українські чисто національні імена" українські? У газеті "Шлях Перемоги" (грудень, 68 р., Мюнхен) я прочитав статтю "Ще про національні імена", в ній з притиском зазначується, що "Українські чисто національні імена є Денис, Павло, Петро".
Люди (мої земляки) просто через "священну помилку", назвавши чужі імена своїми "українськими чисто національними іменами", по-дитячому розгубилися. І почали пристрасно сперечатися, як то треба по-вченому "українські чисто національні імена" писати — Денис чи Деонісій, Микола чи Николай, Андрій чи Андрей, Йосип чи Йосиф. Сваряться не по-рідному, вчені не по-рідному, чи в кінці жидівського імени "Джосеп" писати "п" чи "ф"? Нічого в світі немає глупішого, як вчена глупота!
Суперечки між українськими інтелігентами (українськими інтелігентами віри чужої) постають тому, що Український Народ органічно не мириться з чужим тілом, яке йому силою чи хитрою улесливістю прищеплюється. Такий же закон Матері-Природи — народ (достойний народ) хоче бути у всіх обставинах сам собою, хоче сам утверджувати сутність свого духовного "Я". І тому все, що чуже, він відкидає, тобто, достойний народ не хоче коритися чужому, або (коли іншого виходу немає) він перетоплює чужі творіння у своєму національному горнилі і пристосовує їх до стилю свого життя. Чужі імена назвати українськими "чисто національними іменами", значить болючої справи не вирішити, а заплутати її і плутаниною себе принизити. Хіба Лєнін стане нашим рідним батьком від того, що ми, боючись багнетів большевицької жандармерії, будемо його рідним батьком звати? Хіба "Саваот — Господь Бог Ізраеля" стане Богом України від того, що ми спорудимо божниці і в них щонеділі будемо ректи: "Свят, свят, свят Господь Бог Саваот!"? Ні.