27. Пророк Єремия (він жив на початку 6 століття до "нашої ери") духовно підбадьорював жидів. Він казав: "Говоріть: Вавилон завойовано, Вил осоромлений, Меродах покрушений, осоромлено й другі образи його, порозбивано ідоли його" (Єремия, 50-2).
Єремия знав, що десь на півночі живуть українці (їх він звав "маґоґами", могутніми). Жодна в світі сила досі не перемогла їхніх бистроконних армій. Українці півстоліття перед народженням Єремиї стояли на границях Єгипту, володіли Сирією, Юдеєю. Вони були тоді очолені володарем Гогом. Єремия вірив, що маґоґи (українці) знову появляться "із північних земель" (Єремия, 50-9).
Чому Єремия особливо підкреслював, що Мардук — "Меродах покрушений"? Мардук — символ вавилонської духовости.
28. У Вавилоні стояла гробниця Бога Мардука. Весною (в березні) старший жрець, тобто, архиєрей вночі в святині врочисто молящим повідомляв, що "Господь Бог Мардук був мертвий. Він переніс великі страсті. Він переміг смерть! Мардук воскрес!" Віруючі, почувши від архиєрея повідомлення, що "Мардук воскрес!", обнімали один одного, цілувалися. Віталися окликом на вулицях Вавилону — "Мардук воскрес!" Незважаючи на неволю, всі раби (і в тому числі й жиди) під час свят Бога Мардука мали права вільних людей.
29. Мардук, воскресаючи з мертвих, визволяв людей від страждань, холоду, зневір'я, охлялости. Він своїм воскресінням покривав землю травами. Віруючі були певні, що навіть скотина радується такому воскресінню.
Вавилоняни в честь воскресіння Мардука пекли теля і спільно його споживали. Гимни врочисті, в яких звеличені страсті і воскресіння Мардука, й досі вважаються найкращими в етичній літературі Вавилону. Студенти Багдаду, з якими я говорив в музеї Ірак, гордяться ними. Вони знають, що Геродот пише, що статуя Мардука вилита з чистого золота, важила сорок вісім тисяч фунтів.
30. Плутарх з Херонії (жив він у 46-120 роках "нашої ери") твердить, що релігію вмираючого і воскресаючого Бога Митри заніс до Риму славний полководець Помпей (66-62 роки до "нашої ери"). Помпей захопив у полон килікійських піратів, які визнавали Бога Митру. Купці Східних країн, раби і римські воїни, які перебували на Сході, принесли таємничі обряди Митри до Риму.
В третьому столітті "нашої ери" релігія Митри була великою суперницею релігії Ісуса. Бог Митра зображався у святинях з ковпаком (митрою) на голові. Визнавці Митри постили, під час обряду мали кропило, причащалися вином, хлібом. Перші християни вважали ці обряди ідолопоклонними, та потім їх також почали впроваджувати в культ Ісуса — створили обряд "святої євхаристії".
31. "Пийте, це кров моя, їжте — це тіло моє", рекли жерці Бога Митри. І очевидно, що в цих словах існує велика доцільність, бо ж Бог Митра є Сонцем. Слово "митра" означає "сонце". Сік винограду — кров сонця, хліб — тіло сонця, ось де правильна "свята євхаристія!"
Той, хто проголосив юдейця Ісуса Богом і створив ритуал пиття Його (людської) крови і споживання Його (людського) тіла, не проявив глибокого мислення і довершеної душевної краси. Ритуальне богопоїдання — явище присуще давно віджилим релігіям.
У підземних храмах, освітлених свічками, відбувалося врочисте поклоніння Митрі. Ніхто не відважувався висловлювати слова погорди в сторону Бога Митри: Митра запліднив Землю життям. Він був мучений за любов до життя. Він воскрес і врочисто вознісся на небо. Він з неба посилає людям світло, тепло, щастя, дари. Митрадисти рекли: "Митра вічний! Митра непереможний!"
Митра — Бог Ірану. Культ Митри був у Римі запроваджений імператором Каммодус (180-193 роки "нашої ери"). Архиєреєм Бога Митри був у Римі сам імператор Авреліян (270-275 роки "нашої ери"). Митра, це "Сол Інвіктус!" (Сонце Непереможне).
32. Місто Библе (селище старої Фінікії, жиди казали "Гебал", греки -"Билос") тепер зветься Джебейл. Щоб побувати в Джебейлі, я примушений був 18 жовтня 72 року зректися в Бейруті пляну відвідати Єрусалим. У Джебейлі колись люди мали розкішну святиню Бога Адониса.
Слово "Адонис" помилково вважається семітським. Воно постало з сумеріянського слова "Андулан", що значить "Однонебесний", "Небесний захисник". У "Біблії" Адонис вживається в значенні "Господь", "Владика". Тисячу літ перед Ісусом фінікійці вірили в Адониса. Їм цю віру принесли із Сумерії купці. В Ассирії і Фінікії Адонис звався як "Адон-Таммуз", тобто "Господь Таммуз". В п'ятому столітті до "нашої ери" культ Адониса появився в Греції. Греки, впровадивши Адониса у свою потворну мітологію, перетворили його в красеня, за якого дві богині (Афродита і Персефона) затіяли між собою сварку таку, що тільки Зевс міг її погасити.