Сміх — щастя. Щастя і нещастя в людині. Немає в світі такої людини, до якої б ніколи в житті не стукало в хату щастя. Та є люди, які не здібні бути щасливими, вони в хату щастя не пускають. І нарікають на світ, на погоду, на сонце, на людей, на життя, що не мають щастя.
Побратиме, признаюся тобі, я не люблю тих людей, які постійно мають (навіть без серйозних причин) пригноблений настрій, вигляд понурий, вдавано заклопотаний, найменші дрібниці їх виводять з рівноваги. І на світ вони дивляться, бачачи тільки темні кольори, справи підозрілі, непевні. Я стараюся не потрапляти під вплив таких людей, щоб вони не псували мені настрою.
У моїй душі завжди повно сонця, і я несу людям сонце та деякі люди за це клянуть мене, й інколи буває гірко на душі, дуже гірко, хочеться плакати, щоб полегшало. Та я в цей час починаю думати про сонячні дні, про веселих людей, про духм'яні степи святої України, і про чисте блакитне небо. І так з душі сам проганяю сутінки, і я сам до себе усміхаюся, в думці кажу "все буде добре". Явища, які мене пригноблюють, я поборюю, бо знаю: пригноблення притуплює гостроту мислення.
Ви вже помітили, що я, чуючи, як побратим злісно докоряє побратимові, відповідаю "все буде добре". Вислів "все буде добре" не є властивістю мого розуму, а — душі. І здається мені, що коли я, вмираючи, матиму свідомість, то останні мої слова будуть: "Любі люди, все буде добре".
Постійно незадоволена людина чинить злочин сама проти себе і проти ближніх своїх. Постійно незадоволена людина не має світлої душі і тому вона не здібна сміятися. Ніхто в світі не вмів так сміятися, як предки наші (оріяни). Вони, діти квітучої розсміяної природи, були квітучими і розсміяними. І "Веди" пишуть про це. І їхні потомки (косаки) уміли в горі і з горя сміятися. Вони були людьми великої душевної енергії.
І ми, рідновіри, залишивши понуру чужу релігію покори і смутку, страху й неволі, несімо в душі сонце. В найтяжчі хвилини, на полі борні, в горі, у в'язниці, в часи недуги -хай буде на наших устах, хай буде в наших серцях наша богатирська усмішка волі, усмішка життя і віри!
10. "У нас, українців, чомусь дуже поширений погляд: "відкладу справу на потім". І ще в нас чомусь дехто вважає, що простакуватість — вияв щирости. Ще хочу, Учителю, спитати, чомусь в нас, українців поширене в піснях звернення до долі, як до якоїсь невблаганної спасительки, божества містерійного?"
- Ті люди, які люблять після відпочинку знову йти на відпочинок, кажуть, самі себе потішаючи: "Відкладу справу на потім, а тепер відпочину. Ще багато часу попереду, ну, чого спішити?"
Побратиме, життя біжить, як бурхливий весняний струмок, світ — рух. Наша прекрасна плянета Земля іде вперед з великою точністю; за рік часу вона не спізнюється й на одну секунду.
Життя — рух. Не стій, бо життя тебе залишить позаду руху людського, іди з життям в ім'я життя і для життя.
"Ходьба втомлює". Не бійся втоми. Солодка втома краща, як гіркий спочинок. Є люди, які не втомившись ідуть відпочивати. Надмірно відпочиваючи, вони стають лінивими, кволими, неповороткими. У них появляється смуток, байдужість. І вони стають егоїстами, замкнутими в собі індивідуалістами. У них самопоявляється зневажливе ставлення до тих людей, які здійснюють подвиги, живуть для добра ближніх.
Очевидно, ніхто не повинен осуджувати тих людей, які відпочивають мудро. Бездіяльність не є відпочинком. Мудрий відпочинок — приємна радісна праця, лісові й гірські мандри. Тільки активний відпочинок робить людину активною.
Лінивість, спричинена неправильним відпочинком, підказує лінивим ще і ще продовжити відпочинок. Є в таких людей багато справ, та вони їх відкладають "на потім". Той, хто справи відкладає на потім, є людиною боязливою, не рішучою, не певною в своє "я". Вона має мирянське споживацьке ставлення до життя.
Мудрий і освічений чоловік одного разу мені сказав: "Усе моє життя, всі головні мої справи і пляни я відкладав "на потім". І ось я несподівано вже й постарів. І нічого в житті помітного й не зробив тому, що жив думкою "потім почну робити". Пройшло моє життя, нагадуючи мені сад, що рясно цвів та плоду не дав жодного".
Чи простакуватість є виявом щирости? Очевидно, є різна щирість — є щирість простакувата і є щирість культурна, вишукана. Пригадую таку хвилину: мандруючи по провінціях Манітоби, Саскачевану, Альберти, я по дорозі завітав до українського фармера.
З ним оглядаючи город, я вирвав морквину і тут же ножиком обчистив і почав їсти, сказавши: "Вибачте, я люблю їсти свіжу моркву, бачу у вас її ціле поле". Фармер відповів: "А чого ж, їжте, все одно свиням віддам". Я, подякувавши за такі щирі слова, усміхнувся (в душі я сміявся, мав чудовий настрій). Не дав я щирому й доброму фармерові відчути, що є в його словах невибаглива щирість. І — шкодую.