У «Початковому літописі» монах (наш земляк, який зрадив рідну віру України (Руси) і став сповідником грецької віри), пише, що був принесений у жертву чужинець (варяг-християнин Тур). Та є міркування, що варяг-християнин не був принесений у жертву, а просто забитий кілками за те, що він висміював у Києві київські обряди (писанки, кутю і навар, які ставилися весною на могилках предків).
15. Відомо, що вдруге (в 1591 році) патріярх Царгородський Єремія Другий у Посланії наказав русичам (українцям), щоб вони викинули з віри Христової обряди Дажбожої Руси (України), у яких на Великий День (Великдень) печеться хліб у вигляді сонця, лежать у кошиках писанки, ковбаси, хрін, печене порося — адже все це нехристиянське.
Відомий ворог Руси мусульманин Ібн-Даста писав для арабів, як зазначує Гаркавий у книзі «Сказанія мусульманськіх пісатєлєй», що в Україні (Русі) «узявши людину чи скотину, волхв накладає йому мотузку на шию, вішає жертву на колоду і чекає, поки вона задушиться, і каже, що це жертва Богові». Легко бачити, що мусульманин Ібн-Даста тут перекручено переповів оповідання Геродота про скитів.
16. Скити або Саки (наші далекі предки) під час поховання вождя ховали біля нього і його вірних слуг (але не душили, накладаючи їм мотузку на шию, а давали їм напій, який їх приколихував до вічного сну).
Беззастережна віра у «потойбічне життя», віра у безсмертя душі людської була така реальна і така сильна, що дружина померлого вождя сама зголошувалася йти зі своїм мужем «у країну вічного раю». Вона пила напій і її хоронили поруч з її мужем, слугами, кіньми і казковими золотими скарбами.
17. Ми сьогодні співаємо «Смерть одна розлучить нас». Предки наші вірили, що смерть не є всесильною, вони співали «навіть смерть не розлучить нас». І в стародавній Персії, з якої черпала варварська Греція для себе основи філософії, культури і цивілізації, смерть не розлучала чоловіка з жінкою — вони йшли разом «на той світ». І такі ж поховальні звичаї були і в стародавній Індії.
Професор Михайло Грушевський, якому ми віримо більше, як монахам і мусульманам, в «Історії України — Руси» в Другому виданні в Першій книзі на сторінці 289-й пише, що стародавні русичі (українці) не приносили людські жертви.
Грецький письменник десятого століття Константин Порфиророджений пише, що «Росси приносили в жертву живих пташок під дуже високим дубом. Окреслювали круга стрілами, а інші клали туди хліб чи що мали. Потім кидали жеребка й гадали, чи колоти їм пташок і їсти, чи випускати на волю». І ці твердження занотовані на сторінці 39 у Третьому томі — у «Вістях візантійських істориків» Штриттера.
18. У Бомбеї (Тачж Магал) 7-го лютого 75 року я розмовляв з рабіном. Ми так розмовляли, що він не знав мого прізвища, а я — його. Обмінюючись думками про парсів (визнавців науки Зороастра), я згадав, що стародавні українці не практикували кривавих жертвоприношень, (вони приносили для Бога зерно, мак, гриби і навар з овочів).
Рабін відповів: «З цим можна погодитися. Є народи-вівці і є народи-льви. Знаєте, що слово "юда" означає "лев". Лев — цар, вівця — його рабиня, яку він з'їдає на сніданок — здійснює криваве жертвоприношення. Сьогодні зі всіх релігій виключене криваве жертвоприношення, та незважаючи на це: леви лишилися левами, а вівці — вівцями».
19. «Москвини — північні агресивні мисливці, які свій характер оформили, полюючи на ведмедів та іншу звірину. Українці-хлібороби — мирні гречкосії. Ніхто не дивується, що москвини-мисливці завоювали українців-хліборобів». Рабін, поправивши «ярмулку», взяв валізу і пішов: йому на стрічу поспішали його одновірці.
20. Побратиме, я продовжую. Джей. Джі. Фрейзер (професор Кембриджського університету, Англія) у книзі «Золота Гілка», виданій в Лондоні в 1961 році, на 576-й сторінці пише, що шотляндці кров людини, яку вони приносили в жертву, мішали з зерном і по цьому дізнавалися чи буде врожайний рік чи ні.
На 517-й сторінці Фрейзер зазначує, що в Римі римляни жертвували козу, вважаючи, що це приноситься людське жертвоприношення: такі римські міркування свідчать, що вони (войовничі римляни), лагідніючи, людське жертвоприношення замінили тваринним.
21. Дравиди — монгольське плем'я в Індії. У дравидів були ґодси, тобто архиєреї (старші жерці), які у брагманів (оріянських богомольців) викрадали синів і приносили їх у жертву під час різних свят — пише Фрейзер на 570 сторінці. На сторінці 385-й він доводить, що «між семітами Західної Азії король під час національної небезпеки інколи давав свого сина в жертву для свого народу». А на сторінці 381-й він докладно оповідає, що Аун — король Швеції пожертвував для Одина біля городища Упсала дев'ять своїх синів.