"Ми прийшли на землі вашої Вітчизни, принесли вам Справедливість. І ми вас судимо за законами Справедливости. І ви від Справедливости не втечете!" Леся Українка пише: "Вірю я в правду свого ідеалу". Не буду тут говорити про ідеал правди Лесі Українки. Головне те, що Леся Українка розуміла, що справа не в Справедливості, а в ідеалі (у змісті, моралі, мудрості) Справедливости.
"Справедливість переможе!" Яка Справедливість: та, що гнобить Україну? Ставить Україну на коліна перед ідеалом чужої Справедливости (візантійської, ватиканської, московської, мусульманської чи іншої)? Чи та Справедливість в Україні переможе, яка створена і взаконена самобутнім життям — незалежністю Українського "я"? Українська Справедливість органічно поєднана з психологією життя України, з особливостями української вдачі, з самобутністю Шляху Українського Життя.
(О, яке жахіття: українці, довгі століття перебуваючи в неволі, занедбали почуття орієнтації в поняттях. Їм здається, що в добрих назвах понять Правда, Любов, Рівність, Справедливість є Правда, Любов, Рівність, Справедливість, і вони варті підтримки. Таку орієнтацію треба вважати неправильним усвідомленням суті, з якого виникають великі національні нещастя. Я всюди зазначую: справа не в правді, а в її суті!).
Сини народу боряться за волю Вітчизни, називаючи вторжницьку Справедливість несправедливістю. Справді: бій йде не між Справедливістю і несправедливістю, а між двома ворожими Справедливостями.
Чесність — любов до власної гідности; чесність — навики доброго виховання. Той, хто має чесність свою, має й свою Справедливість. Справедливість — благородство, шлях життя. З справедливої праці, з справедливого ставлення до себе і ближніх вільний народ творить свої самобутні (оригінальні) норми Справедливости. І по цих нормах Справедливости людство оцінює моральні вартості того чи іншого племени, народу, царства.
Народ, який має розвинене почуття гідности, ні від якого народу не буде позичати Справедливости: мати позичену Справедливість значить мати позичену чесність.
Чесність — поняття, в якому визначене ставлення людини до себе, до людей, до Вітчизни. Чесність людині потрібна, щоб вона могла утверджувати свою вартість між людьми. Чесна людина з любови до своєї гідности ставиться чесно до своїх обов'язків, обіцянок, вчинків, почувань.
Наприклад, вторжники вторгнулися в Україну і почали ув'язнювати її синів. І голосити, що справедливим судом покарані несправедливці (мазепинці, петлюрівці) — "відщепенці народу", вороги "возз'єднання двох народів". "Головне, що несправедливці покарані справедливим судом", — кажуть люди, для яких важливі слова "справедливість", "честь", а не сутність, вкладена в них.
Вторжники проголошують зрадника народу, який їм (вторжникам) служить (рідних братів продає у в'язницю) справедливим сином України. І так народові поневоленому (при допомозі погроз) вторжники прививають невільницьке розуміння Справедливости.
Народ, який звик до невільницького розуміння Справедливости, боротися за волю нездібний. Він ставиться з недовір'ям до себе, його сини мають низьку національну мораль: немає між ними братньої зріднености.
Щодня і всюди нам, українцям — власникам найбагатшої в світі землі, треба пам'ятати, що справа не в гаслах "справедливість", "справедлива віра", "справедливий закон", "справедливий суд", "справедлива конституція", "справедлива соціяльна політика", "справедлива мораль", а в тому, чия у них сутність і який у них зміст, і кому вони служать, і хто їхній можновладець?
Той, хто Українському Народові приносить Справедливість з чужих земель (Південних, Північних, Східних, Західних), вважає, що Українці не здібні мати рідної Справедливости, українці не здібні бути справедливими по-українському. Їм, як людям меншевартісним, треба дати чужу Справедливість. По-чужому їх треба всправедливлювати. По-чужому осправедливлений народ не є народом — є людністю без власного духовного обличчя.
Справедливість чужого походження навіть тоді, коли вона буде найсправедливішою нам, українцям, непотрібна. Ми хочемо бути ми: ми не хочемо бути по-чужому справедливі. Хто по-чужому справедливий, той по-рідному не справедливий. Чужинці, які сотні літ нас, українців, навчали Справедливости, робили нас рабами чужої Справедливости.
Усе, що нас гнобило, принижувало, деморалізувало, вважалося Справедливістю: десять століть у церквах заборонялася рідна мова і звеличувалися чужі мови (болгарська і грецька). Усе, що нас робило достойним народом (рідні свята, рідні обряди, рідні звичаї), було проголошене язичництвом — виявом несправедливости.