Є вислови: він, як людина, моральний, працьовитий, грошовитий, але, як патріот — ні. Він байдужий до того, хто господарює в Україні: чужі люди чи рідні. І каже: аби мені було добре.
Якій людині найвластивіше байдуже ставлення до Вітчизни? Еґоїст (сліпий самолюб) байдуже ставиться до рідних людей, не любить перебувати у громаді, його душа обмежена: в ній не може жевріти благородне хотіння жити для Вітчизни, шануючи синів народу, які віддають життя на жертовнику волі Вітчизни?
(Байдужа людина ніколи не була привабливою. Коли вона красива, її краса швидко стає нудною, подібною на красу манекена крамничного. Байдужа людина (якщо байдужжя не спричинене хворобою) не вміє задушевно висловлювати свої хвилювання, зацікавлення, співчуття).
Байдуже "я" не може бути патріотичним: патріотизм — це духовна благородність, патріотизм там, де душа світлопристрасна, багата. Треба знати: чим більше в народі байдужих "я", тим трагічніша доля народу. Українець, живучи сотні літ у неволі, збайдужів: занедбав розвиток почуттів благородних.
Президент Симон Петлюра кликав українських селян до зброї. Більшість з них до кличів президента ставилася байдуже. Вони тішили себе думкою, що "їх ніхто не скине з їхньої землі. Лєнін їм дає їхню землю, речучи: "земля — селянам". У 33 році вісім мільйонів українських селян померло з голоду не тому, що вторжник Лєнін всесильний, не тому, що пшениця зеленіла в Україні, а хліб білів у Москві, а тому, що вони (українські селяни) проявили збайдужіння до себе.
Зайшлаки-лєнінці, як вони пишуть, мали в Україні справу з "ідіотизмом сільського життя, де основну масу населення становив зашкорублий і затурканий мужик" (Ком. Укр., 4, 1965, 5). "Зашкорублий і затурканий" православний мужик знав попа, церкву, в якій славиться "бєлий цар російський", знав шинок, і звав себе "тутешнім". І заздрісно дивився на сусіда, в якого кращі коні, хата на помості, віз, як писанка, і байдуже ставився до утвердження незалежности свого особистого і національного "я". За це можна його ганьбити, але не забувати, що він не винуватий: попи і ксьонзи вбили в його душі почуття національної гідности, самопошани. Вони щонеділі, ведучи оповіді про біблійних царів і пророків, спрямовували мислення в сторону чужого божества.
Заздрість — це досада, роздратування, почуття меншої вартости. "У сусіда хата біла, у сусіда жінка мила, а у мене не сіяно, не орано". Використовуючи заздрість (низькі почування), північні зайди рекли: "Грабуй заможника, виганяй з хати, бери собі його білу хату, оране поле!"
Заздрісні люди — гірші люди. Є в нас прислів'я: залізо іржа з'їдає, а заздрий від заздрощів погибає. У Панаса Мирного читаємо: "Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував". У Михайла Коцюбинського читаємо: ""Якого хліба навозив!" — подумав він із заздрістю, мало не з ненавистю до брата". У Тараса Шевченка читаємо: "Заздро, що в брата є в коморі і на дворі, і весело в хаті".
Не будьмо заздрісними — не будьмо гіршими людьми! У сусіда (співвітчизника твого) краща хата — прийди і привітай його. І скажи: "Горджуся, що маю доброго сусіда! Горджуся кращими людьми села! Між кращими я кращаю, учуся в них краси, кмітливости, хочу бути таким, як вони. І ще кращим хочу бути, щоб і мене вітали з перемогою".
"Кожна людина хоче бути багатою, щасливою, і тому заздрить, що в неї немає того, що її сусіди мають; заздрість — риса характеру, притаманна кожній людині". Саме хотіння бути багатим, щасливим не робить людину багатою, щасливою. Заздрістю ніхто себе не ощасливив, не збагатив.
У світі устійнилася думка: щастя не там, де розкоші (розкішні вози, меблі, обіди), а там, де приємний настрій на душі, блаженство. Є багато таких людей, які живуть в розкошах і розкошів не відчувають: не мають часу в розкошах розкошувати. Їхні душі стомлені стражданнями, незгодами, клопотами. У матеріяльних розкошах зберегти душевну розкіш інколи тяжче, ніж у скромному житті.
Так є: заздрість і самолюбство притаманне вдачі людській, отож — заздри по-розумному! У сусіда біля хати гарна огорожа. Наснаж себе заздрістю світлою: постав біля хати ще кращу огорожу. І люби себе — але так люби, щоб твоя любов до себе не була висміяна людьми.
Люби себе так, щоб тебе любили люди: люби свою чесність, охайність. Люби своє небайдуже ставлення до Вітчизни, щирою любов'ю люби щирих людей. Люби сам себе, контролюючи свої спонуки (тілесні інстинкти). Щоб любов до себе була шляхетною, облагороднюй своє "я" небайдужим ставленням до ближчих своїх. Не ослаблюй себе пасивною любов'ю до України, "рідної сторононьки", "рідної мови". Діючою любов'ю звеличуй життя свого небайдужого "я"!