Чим вищий духовний рівень небайдужого "я", тим вища в нього здібність бути корисним для рідних людей. (Байдуже "я" не має майбутнього — воно не живе для добра Вітчизни, тобто не живе для майбутнього дітей своїх. Байдуже "я" живе для дрібничкового особистого щастя: ще ніхто собі щастя не створив, забувши рідну матір, утративши зв'язок з коренем своїм).
З небайдужих "я" твориться небайдужа нація — нація пристрасної духовости, нація динамічна, творча. Нестерпні умови лихоліття, уторгнення чужих сил такій нації не страшні! Її небайдуже національне "я" горить сильними почуттями. Горить самобутнім мисленням, всеперемагаючим хотіння самому свій порядок утверджувати на своїй землі. Ні одне синівське "я" такої нації не нидіє в байдужості, безтурботності. Ніколи і ніхто не був здібний тримати небайдужу націю в духовній чи економічній неволі!
4-в. Узгоджене "Я". Кожна людина хоче бути пошанована, хоче мати добрий настрій, приємних приятелів, щасливе особисте і родинне життя, гарний вигляд, добре здоров'я. Та не завжди хотіння увінчуються успіхами: є думка, що все залежить від людської вдачі, поведінки, оточення.
Вдача — душевні властивості людини. По вдачі пізнаються її дії і пізнається її поведінка. У родині двоє сестер і двоє братів: чотири інакші вдачі. Є вдача щира, ніжна, доброзичлива, стримана, співчутлива. Є вдача скупа, жорстока, мовчазна, неспівчутлива. Є вдача проворна, працьовита. Є вдача лінива, збайдужіла.
Поведінка — спосіб життя людини, її ставлення до себе, до ближчих і до оточення. І здається: кожний може поводитися так, як йому підказує його вдача. Та справді не завжди так буває: кожна родина і громада має свої правила поведінки. І чим ці правила чіткіші і краще впроваджені в життя, тим краща, міцніша родина, громада. Хто не шанує громадських правил, той стає людиною не бажаною в громаді.
І порядна родина, коли хтось з її членів не шанує родинних правил і звичаїв, каже: "Іди від нас. Шкода тебе, рідна ти душа. Але твоя поведінка робить лихі впливи на життя родини. Родина не хоче стати жертвою твого лихого навику, набутого на вулиці, твого сліпого самолюбства і жорстокого ставлення до звичаїв рідної родини".
Є думка, що діти з доброї родини мають добру поведінку. Згадаю такий приклад: дівчина познайомилася з юнаком. І каже йому: "Без відома мами і тата не можу з тобою зустрічатися. Прийди до нас на обід. Як матиму згоду родичів, стрічатимуся з тобою". Юнак не схотів знайомитися з її родиною. Він під'їхав до дому і почав трубіти, свистіти. Дівчина на свист не вибігла. Вона не хоче стрічатися з невихованим юнаком.
Юнак, який походить з доброї родини, знає, як поводитися. Завітавши в гості до дівчини, він привітався з нею, а потім з її мамою, татом, бабусею, дідусем, сестрою, братом. І спитав маму, чи може він з Надійкою піти в кіно. Після кіно Надійка угостила Святослава вечерею.
Святослав, відходячи, поцілував руку Надійчиній мамі. (Цілування руки маминої — давній український звичай світлий, благородний. У ньому висловлюється благодарність матері за те, що вона виростила чарівну доньку: милу дівчиноньку, яка душу юнака опромінила найприємнішими почуттями — любов'ю).
Ми ознайомилися з поведінкою двох юнаків: вони добрі, красиві, але один з них не отримав у родині доброго виховання, має неузгоджене "я". Він щиро свистом викликав дівчину, а вона не вийшла: бо справа не в щирості, а в культурі щирости, в умінні зустрічатися з дівчиною красиво, приємно. Юнак, розгнівавшись, що дівчина не вийшла на його свист, роздратовано їхав вулицею, авто наскочило на стовп. І юнак у розпачі попав у біду.
Немає на світі такої людини, до якої б не загощувала біда. Є сотні бід, і кожна інакша змістом, інакша шляхом появлення. Де біда, там часто буває й гнів: гнів на спричинників біди. Є думка, що гнів людині потрібний. І так, і ні.
Гнів — вияв сильного обурення, розгнівана людина роздратована, її нерви збуджені. Є такі люди, що в них від гніву тремтять уста, руки. Є люди з нахилом до швидкого гніву. Є люди, яких тяжко розгнівити. Чуємо, сусід каже: "Як же не гніватися? Злять приятелі, злять вороги, злять жінка і діти". Так є: без гніву тяжко жити, але жити з гнівом ще тяжче.
"Розгнівана людина агресивна — агресивність корисна прикмета людини", — дехто каже. Ні, агресивність, спричинена гнівом, безумна: гнів затемнив мислення і мислення ослабло: ослабли світлі почування, розсудлива розважність. Іван Франко пише, що "гнів — це вогонь, чим більше дров кладеш, тим ярче полум'я лютує ясне".