Справді, душа — це людина: немає душі — немає людини. Є в нас вислів, що мова — душа народу. Правильно! Яка мова — такі й люди. У тварин є мова — вони розмовляють при допомозі звуків і рухів. У них твариняча мова, неусвідомлена: вони знають значення звуків і при допомозі них спілкуються.
Людина при допомозі мови виявляє мислення, хвилювання, переживання. У мові виражена вдача народу, розвиток його "я", спосіб мислення. Північні варвари забороняли українцям в Україні мати українську мову, мова — душа народу. Вони забороняли українцям мати українську душу, вдачу, самобутність. Немає мови — немає людини.
Українці відкинули грецько-церковне розуміння душі. Є живучі народні міркування про душу. Усюди між українцями чуємо: "добра душа", "темна душа", "щаслива душа", "проклята душа", "грішна душа", "спокійна душа", "заяча душа", "чужа душа — темний ліс", "чужа віра — чужа душа", "занапащена душа".
І — "душа не приймає", "душа бажає", "душа в п'ятах", "душа на місці", "людина з душею", "людина без душі", "душу й тіло ми положим за нашу свободу". "Красива душа". Родина — об'єднання різних душ. Усі члени родини є тілом одного тіла і є душею однієї душі, і є духовним життєствердженням рідної віри. І всі вони живуть для завтрашнього дня, щоб мати приємне сьогодення. (Хто живе сьогоденням, тому не належить майбутнє).
Щаслива та родина, яка вміє всі душі єднати, знаходячи у кожній душі щось добре, щось приємне і співчутливе. Немає абсолютно бездушної душі. Кожний член родини має душу. Є душа маленька, а все ж таки душа. Душа кожна хоче бути вислухана, пошанована. І родина, яка складається з душ, які вміють самі себе терпеливо вислуховувати і шанувати, щаслива, мила, дружня.
Ніхто в родині не може бути суддею. Любов, терпіння, пошана — незамінимі закони родинного щастя. Щастя — душевний спокій. І тому й є переконання: кожна людина має сама творити рай у душі своїй: спокій, розраду, щастя. І ніде цих скарбів не шукати.
Душевний спокій — це не збайдужіння "до всіх і вся", ні, це правильне користування душевною енергією. Людина повинна сама собі своєю поведінкою робити душевний спокій. Обачним спокоєм зустрічати хвилі житейського моря, не терзати нерви лякливістю, гнівом, викликаним уразливими дрібницями. Перебільшено лякливі душі самі себе стомлюють. Вони часто лякаються явних і уявних небезпек: хвороб, поговорів, смерти. Наприклад, людина, яка постійно боїться померти, не має на душі спокою. Неспокій стає її стражданням: від довготривалого страждання постають хвороби.
Родина — дім рідних душ. У рідних душах буде мир і блаженство тоді, коли всі вони матимуть рідну віру, щоб вільно себе покращувати, заспокоювати, славити і боронити всюди і завжди дім рідних душ. Кожна душа в родині повинна сама себе щиро питати: що я маю добре зробити, щоб всі душі в родині мене любили, щоб мною гордилися і мною щасливилися? Що я роблю зле, що душі моєї родини на мою любов не відповідають любов'ю?
У домі рідних душ — мати — це віра, а тато — це хліб, а діти — це майбутнє. Мати, колишучи дитину, співає: "Вирощу ладу, любов-забаву, серцю на щастя, роду — на славу!" Син, донька є такими, якими їх створює мати. (Мати започатковує людину у чреві своїм, мати молоком вигодовує людину, мати дає людині мову — душу. Мати, навчаючи дитину добрих звичок, ощасливлює себе і дитину. Мати розвиває в дитини душевну красу).
Душевна краса — краса хотінь, краса почувань, краса переживань, краса настроїв, краса гніву і радости, краса ненависти і любови. Краса має пристрасних оборонців і ворогів тому, що красиве — некрасиве, некрасиве — красиве. Є в народі прислів'я: не те красиве, що красиве, а те, що кому подобається. І так є: не краса вибирає людину, а людина вибирає красу: вибирає собі красивий одяг, красиве оздоблення мешкання, красиві квіти, красивих приятелів, красиву пісню, красиву зачіску.
Краса — приємність, вона дуже потрібна людині: приємність активізує зір, слух, нюх — пожвавлює наше мислення, оприємнює життя. І кожна людина має вроджене тяготіння до краси. (Я вже говорив, що зі всіх красот, що є на світі, красива людина є найкрасивішою).
Краса має таку могутню силу, що, здається, людина залюбилася б у чорта, коли б він був надзвичайно красивим. Чорта уявляє людина як щось потворне. Є неприхильність до форм потворних тому, що вони творять неприємність. Очевидно, ми вже знаємо, що краса має мати красиву форму і красивий зміст. Почування не завжди погоджується з розумом: почування більше любить красу, ніж розум. Та почування, красивішаючи, стають окрасою розуму.