Выбрать главу

Людина любить красу, щоб не було в душі ненависти. Ненависть втомлює душу. У людини немає ненависти до краси: людина хоче бути заполонена красою миловидною і змістовною. Квіти у нас викликають приємні почування. І тому ми в них кохаємося, їх ма­люємо, тримаємо в рамці на стіні. Мистецтво — туга за красою і увічнення краси: чим шля­хетніше почування, тим шляхетніше мис­тецтво. (Дохристиянське українське мистецт­во нищила грецька церква, щоб знищити в народі волю проявляти самобутнє мистецтво, волю самозвеличуватися і самооблагород­нюватися).
Людина любить силу, а співчуває слабості. Що сильніше: любов до сили чи співчуття до слабости? Любов і співчуття походять з світу душевної краси. Мати дає людині силу: сильний не той, хто сильний, а той, хто вміє розумно силою розпоряджатися, хто вміє володіти своїми почуваннями. (У душу люд­ську часто вриваються грізні бурі, які можуть зламати, знівечити сильне життя людини: сильні люди вміють самі в собі ті бурі втихомирювати, опановуючи їх).
Слабі ті жінки, які кажуть: у мене чоловік поганий. Слабі ті чоловіки, які кажуть: у мене жінка погана. У поганої людини не все погане. Коли ти стараєшся погану людину зробити доброю, ти добродій. Коли ти добрій людині помагаєш стати поганою, ти злодій. Хто постійно говорить тільки про погане, той думає тільки про погане: не знаходить у своїй душі місця для доброго. Знайди в людині щось добре і говори про добре, думай про добре: часто погана людина, почавши думати про добре, стає добрішою.
Є родини слабі, тобто роз'єднані: кожний член родини живе сам для себе, живе своїми інтересами явними, або затаєними. У кожного "душа на замку": кожний поза родиною має приятелів, у колі яких почуває себе краще, ніж під рідним дахом. Що сталося з цією родиною?

Кожний член цієї родини півжиття про­водить поза родиною. І те оточення, в якому він перебуває, діє на нього, навчає, настроює, хвилює і часто добру душу ламає, як вітер берізку. Сильно діє чуже оточення на тих дітей, які належать до родини, де немає родинних святощів, обрядів, де батько і мати збайдужілі до справ рідного народу, тобто — егоїсти: мають життя сіре, думки про гроші, меблі, ситі обіди.
Душа юна не може жити порожньою: коли родина її не заповнює, вона йде на вулицю і там душу заповнює тією духовістю, яку дають злі чи добрі люди. Особливо нещасні ті діти, яких мати настроює проти батька, або батько — проти матері. Діти мають вроджену жалість до батьків — їм тяжко ненавидіти тата, або — маму. Та є випадки, що душа дитини так затьмарена ненавистю, що відрікається від тата чи мами. Хто відрікається, той ожор­стокішав, і треба лишити його в спокої, не оприкрюватися небажаною добротою.
(Є в житті й такі приклади: батько потелефонував до доні, що хоче її бачити. Вона зустріла тата і його другу жену. Почалася розмова: "Добре, тату, ти не злюбив маму, лишив її, десь поїхав. Я мала сім років. У моїх подруг тати, які їм дають гроші на цукерки. Ти мені ніколи дарунків не присилав: а хіба я була винувата, що ти лишив мою маму? Я з мамою виросла. Працюю, тепер ти хочеш, щоб я тебе татом звала, привіз мені дарунок. Ні, тату, ти мені непотрібний, я тебе ждала-виглядала, як маленькою була". "Донька тобі щиру правду каже, — сказала друга жена і заплакала, — мені її шкода". І всі троє (тато, доня і друга татова жена) плакали. Донька, повернувшись додому, навіть не сказала мамі, що бачилася з татом: не треба на стару рану сипати соли.
Родина, яка складається із збайдужілих людей, має черству душу: в домі не можна відчути любови до Вітчизни, до народу, до рідних святощів. І така родина нещаслива. І нещастям вона сама себе втомлює, пригнічує, її життя стає сірим, нецікавим: які люди, таке в них і життя.
Є переконання: там, де немає Вірности, немає любови. Правильно: любов не любить розлучатися, любов любить єднатися: єдна­ти­ся щиро, радісно, пристрасно, з палким ду­шев­ним трепетом. Де ж знайти людей вірної любови? Є твердження, що доброю вірною жінкою може бути та дівчина, яка є доброю вірною дочкою. І тільки добрий син може бу­ти добрим мужем. Дівчина, яка повернулася спиною до тата і мами, і топчиться по тому, що для родичів святе, доброю жінкою бути не може. У неї розвинена відвага бути жор­стокою. І вона цю жорстокість називає особистою волею: хочу — знущаюся над душею родичів, а хочу — зжалююся.
Дівчина, яка захоплюється тим юнаком, який осуджує своїх родичів, захоплюється нещастям. Коли син до матері ставиться жор­стоко, ставитиметься він жорстоко і до жінки своєї. Коли донька сердечно ставиться до тата свого, вона ставитиметься сердечно і до мужа свого.
Щасливі батьки ощасливлюють дітей своїх, показуючи їм свою душевну красу: діти відчувають себе щасливими, радісними, коли бачать, що тато і мама вірно себе люблять, жаліють, живуть згідливо, не зневажають себе образливими словами.