Твоя природня віра — це духовна властивість твоєї природи: коли ти віриш, що твоя рідна (природня) віра тобі непотрібна, значить ти віриш, що ти сам собі непотрібний. Коли ти віриш, що твоя рідна віра безвартісна, значить ти віриш, що ти безвартісна людина. Природня віра (рідна віра) сама родиться і розвивається в душі людини, яка прагне бути достойною.
З чого родиться Природня віра? Природня віра родиться з духовних і тілесних особливостей народу, по яких пізнається природа народу, його поведінка і його діяльність. Знаємо: рідна віра народу така, яка його природа. У природі народу (в крові й душі народу) затаєні коріння його природньої віри.
Природня віра значить споконвічна, батьківська, корінна, самобутня, обумовлена і утверджена життям народу. Вона є вірою непідробною, невдаваною, невипрошеною, не привезеною. Природня віра зумовлена самобутніми законами духовного розвитку народу (я її назвав рідною вірою).
Рідна віра — склад мислення рідного народу, якість народної звичаєвости (моральности), якість народних (душевних і розумових) самопроявлень. І тому вона (рідна віра) важливіша за справи соціяльні, політичні, економічні, мілітарні.
Природня віра природньо народжена. (Душа людини любить узгоджено співати з природою. Весною найкраще співають птахи і люди. У глибоку осінь — сніг, дощ — сумна природа; людина, йдучи змочена, змерзла, не має хотіння співати).
Природне народження віри — природне постання свідомости народу, природній розвиток його духовної сили, його світовідчування і світорозуміння. Природньо народжена віра подібна на народження дуба: з жолудя виростає могутній коренастий тисячолітній дуб. (Віра народжена не тільки розумом, а й почуваннями: по властивостях почувань пізнається вдача народу, зміст Його особливостей).
Людина, освоївши вогонь, повірила, що вогонь дає світло, тепло, вогонь має таємничу силу: первісна людина, сівши біля вогню, зраділа, що звірі до неї не підходять: бояться вогню. Танець біля вогню був не танцем дикости, а виявом світлої радости. Огонь вдень і вночі охороняє людей (особливо діток) від хижих звірів. Огонь — святий (світлий). Але не вогонь обожнювала людина, а те щастя, яким вогонь обдаровував людину. Вогонь — первосвітильник розвитку віри — появилася в людини впевненість в себе.
Появилася віра, що темряву можна перемогти світлом. І це знаряддя перемоги є в руках людини. Світло — добро, щастя (у санскриті "свастя"), безпечність. Темрява — зло, небезпека. У цих поняттях треба шукати праоснову всіх вір і філософій. У людині природньо народилася віра в добро і природньо народилося хотіння боротися зі злом. Віра в добро започаткувала хід людини до добра, світла, краси.
Природне народження віри постає так природньо, як природньо постає в матері любов до дитини. Ніхто маму не вчив любити дитину. Ніхто людину не вчив вірити. Віра не впала з неба: її коріння і зерна на землі, і розвивалася вона відповідно до законів Природи.
Віра України (Руси) в часи Кия, Святослава була вірою природньою, яка плекалася тисячоліттями. Її початки треба шукати у глибинах Мізинської-Трипільської культури. Вона була вірою радісною, доцільною, красивою: душа народу, живучи в ласкавій Природі, була радісною, доцільною, красивою. У природній вірі народ утверджував розуміння Бога, Світу, Себе, Оточення, свої Закони Життя, утверджував Культуру Мислення і Почування. (Не було, немає і ніколи не буде на світі віри абсолютно перфектної: у кожній вірі є проміння і тіні, є правильности і хиби.
У природній вірі народ природньо помилки виправляє, і природньо правильні твердження удосконалює).
Життя не стоїть на місці: народ з вірою в краще розвиває краще у вірі своїй, а гірше — занедбує: така властивість вдачі людської. Русичам-українцям дуже приємно бути русичами-українцями: вони самі себе бачили у вірі своїй. І дуже любили її і берегли. Ділом звеличуючи віру свою, вони самі себе звеличували, самовтверджували.
Природньо народжена віра моральна і світла тому, що вона не осуджує, не переслідує інші віри. І любов людини до людини треба вважати любов'ю природньою. Горе сталося тоді, коли на природньо народжену віру й любов зазіхнули в Україні (Русі) релігійні душолови. Вони принесли до Дніпра неприродню віру, зроблену, вимушену. Вони освятили релігійну ненависть, речучи: "Хто віруватиме та охреститься, спасеться, а хто не віруватиме, буде осуджений" (Марко, 16, 16). Вони залякали людину осудженням — вони зазіхнули на совість, честь, душу людську. "Хто визнає совєтську власть і піде в колхоз, спасеться, а хто не визнає, буде осуджений — вивезений у Сибір".