Молода сідає біля родинного вогнища. Богомолець (здійснювач обряду) приносить жертву Прародителям. Він кидає у вогнище жменю пшениці. Молодий три рази обводить молоду навколо родинного вогнища, ознаменовуючи триєдиність (Нав, Яв, Прав). І говорить: "Ідімо, щоб одружитися, щоб дітей мати. Весело любімося і розуміймо один одного. І живімо сто осеней".
І молодий дає молодій невеличке (символічне) жорно. І каже: "Як камінь, будьмо міцні в житті родинному". І він їй в руку дає "ая" (санскрит) — "зерно". Молода кидає зерно до родинного вогнища. "Багатій, Роде мій, пшеницею, усякою пашницею".
Вечором виходять молоді на подвір'я. І дивляться на вечірню зорю. Молода говорить: "Бачу небесну зорю. Може і я зачну життя нових потомків. Хай живе мій муж і мої потомки". Молодий говорить: "Вірна ти, дружино моя, квітни зі мною". (Жінка вважалася другом).
(У Греції стародавній жінки і дівчата були власністю. І охоронялися як приватність мужа. Біля жінки (грекині), як пише Аристофан, грек тримав собак, які охороняли його жінку від невірности. Такі звичаї оправдувалися тим, що греки-пастухи, мандруючи з стадами, не були певні: може хтось з подорожніх загостить до жінки? Українці-хлібороби (особливо у древні часи) разом з жінками працювали на полі: сіяли, жали).
18. У обрядах і звичаях кожний народ узаконює стиль і особливості свого життя. Звичаї виникають з вільних потреб творення порядку, життєвої гармонійности. Порядок -це обов'язок; обов'язок — це потреба, яку людина має безвідмовно виконувати на щастя собі, своїй родині і своїй громаді.
Іван Франко сам себе облагороднював і наснажував почуттям обов'язку. Він писав: "Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов'язку віддавати працю свого життя (...) простому народові".
Людина, яка уникає обов'язків (обрядових, звичаєвих обов'язків сина чи дочки народу), вважається неповноцінною людиною. У її вдачі занедбана та людська властивість, яка звеличує гідність життя. Звернімо увагу: навіть у звірів є благородні дари, отримані від матері-Природи.
Буйвіл, побачивши небезпеку, не буде себе рятувати втечею, не залишить без опіки самиць і дітей своїх. Буйвіл стає до оборони роду свого, ідучи на смерть. Вороняча зграя спокійно клює зерно, а вартові-ворони, голови піднявши, стоять на варті. Вартові подають сигнал, побачивши людину чи небезпечного звіря.
19. Є вислів — що країна, то й інший звичай. Є звичай: коли людина зайшла в хату, повинна зняти головний убір. І є звичай: коли людина зайшла в хату, не маючи на голові убору, її вважають гостем невихованим, підозрілим.
Вихованість нічого не має спільного з розумом і освіченістю. Є люди й розумні, й з високими ученими ступенями і талановиті, але в громаді не дуже бажані тому, що мають малу особисту культуру (обрядність, звичаєвість, тактовність).
Звичаї (звичаї усталені, всіми одобрені) дають людині можливість відчути своє місце в громаді. У звичаях визначена відповідальність, сумлінність, гідність, поняття порядку особистого і суспільного. Коли добрі звичаї міцно входять у навики, вони вдачу людську збагачують, ошляхетнюють. І чим благородніші звичаї, і чим народ більш до них прив'язаний, тим живучіше в нього почуття окремішности, зріднености. І тим більша в нього віра в себе — в своє призначення.
20. Звичаї, обряди, зимові, весняні, літні, осінні свята в Україні-Русі до 988 року служили не тільки для творення світлого святкового настрою, високого душевного піднесення, звеличення життя, краси, а й для виховання синів і дочок, для поглиблення почуттів їхньої національної свідомости, гордости, для утвердження віри в божественне призначення народу України-Руси. Віра у свою вищість робила внуків Дажбожих особливо великодушними в ставленні до гостей-чужинців. "Гість у хату — Бог у хату", "чужинця треба вгостити, добрим словом потішити".
Кожному народові властива (така вже вдача людська) віра в свою "особливу місію", у своє виняткове призначення, Боже покликання. Наприклад, Ізраельтяни вірять (і ця віра їх рятує від асиміляції, гибелі), що "Ізраель — вибраний народ". Поляки, звеличуючи поета Міцкевича, обожнюють його натхненні слова: "Польща — Христос народів". (Христос значить Божий Помазаник). Ф. Достоєвський пропагував, що "Русскій народ — Богоносець". Не можна вважати, що ідеї "національної винятковости" проповідують расизм. Дитина, яка каже, що її мати — "найкраща в світі мати" (виняткова, особлива) зовсім не думає зневажати інших матерів.
21. У оповіді "Україна-Русь, архиєреї грецької ортодоксії і татаро-монгольська орда" (2), зазначую, що наші предки слово "погано" вживали у значенні "потворно" ще перед 988 роком. І подаю етимологію цього слова: пояснюю, що воно не має нічого спільного з латинським словом "паґанус" (селянин).