24. Християнство в Україні-Русі "сильно боролося проти обрядів, звичаїв, навиків українського народу". Тобто — християнство сильно боролося проти української національної свідомости, виявів окремішности. Християнство прагнуло, щоб українці-русичі перетворилися у "стадо Христове" без знань рідної історії. Без почуттів національної гідности: національна гідність називалася "поганством", "дикунством", "богомерзким бовванством".
Густинський літопис (17 століття, Густинський монастир біля Прилук) пише, що, незважаючи на церковну заборону, "У надвечір'я різдва Іоана Предтечі збираються прості люди обох статей, плетуть собі вінки із зілля, розводять вогонь, співають пісні, потім через вогонь перескакують".
Митрополит Іларіон (Огієнко), в "Дохристиянських Віруваннях Українського Народу" пише, що Український "Народ і не міг, і не хотів відійти від своїх стародавніх вірувань, що складалися довгими віками і що давали йому повну систему життєвого світогляду" (стор. 320). І тут же митрополит підкреслює так: "Виступи проти стародавніх обрядів (рідних, українських, — Л. С.) у нас не спинялися й за нового часу, пригадаймо виступи нашого полеміста І. Вишенського в 17 віці проти всіх народних Свят: Коляди, щедрівок Купала, Провід, гойдалок на Петра, Юрія й т. ін." (стор. 267). "Церковні проповідники завжди виступали і проти старих обрядів (українських, — Л. С.) і проти старих вірувань, але народ їх не все слухався" (стор. 319).
Правильно народ робив, що не слухав "церковних проповідників". "Церковні проповідники" нищили в Україні-Русі народну культуру, "яка складалася довгими віками", яка оберігалася і шанувалася народом, як святощі батьків рідних.
"Церковні проповідники" знали: чим народ більш національно свідомий, тим він байдужіше ставиться до православія грецької віри. І тому вони (церковні проповідники) ніколи не спиняли своїх виступів проти звичаїв і обрядів Українського Народу.
25. Митрополит Іларіон (Огієнко) далі стверджує, що "Київський митрополит Іоан (1077-1089) у своїх "Правилах" сильно скаржиться, що люди (українці-русичі, — Л. С.) Причастя не приймають"; із цих же причин цар Петро 1 в 1716-му році видав "зарядження", щоб кожний "посповідався й запричастився, а коли цього не зробить, загрозив карою" (стор. 319), "скаржився й митрополит Максим (1283-1305), і поборював народні шлюби, наказуючи вінчати молодих силою в Церкві" (стор. 322).
Українська молодь не хотіла брати шлюбу в церкві віри грецької, де піп казав, щоб одружені були такі, як Ребека, Рахеля, Ісаак, Іаків та інші жидівські родоначальники. Максим (митрополит всея Руси) "наказував вінчати молодих силою в Церкві" — силою оправославлював рабів. Наказував бичами гнати киян-християн до церкви святої Покрови відзначати свято Спаса.
(З історії знаємо: Покрова і Спас — неукраїнські свята. Вони були імператорами і патріярхами в Константинополі установлені на пам'ять перемоги Візантійського війська над Скитськими і Сарацинськими військами. Греки, які були Київськими митрополитами, і вважали Україну-Русь духовною колонією Візантії, наказали запровадити ці візантійські (мілітарно-православні) свята й між українцями-русичами. Українці-русичі, які не хотіли в першому тижні серпня нести плоди святити до церкви (відзначати свято Спаса), були церковниками названі поганцями і бичами гнані до покути. Українець-русич, щоб уникнути кари, проявляв нечесне ставлення до себе: називав чужі свята рідними і за це був похвалений попами).
Митрополит всея Руси Максим служив не Україні-Русі, а двом панам: імператорові Візантії і ханові Татаро-Монгольської орди. Він мав світогляд Аристотеля, який писав, що "є народ вищий і є народ нижчий", Греки, як "вищий народ, ніколи не повинні бути рабами. Нижчому народові властиве життя рабське.
І митрополит Максим вважав українців-русичів "нижчим народом", який є його смиренним стадом, призначеним служити православію і ханові. Він українців русичів, як пише митрополит Іларіон, силою гнав до церкви. Непокірних (за законом Іоана Злотоустого) він карав "до дєвяті і сорока ран".
26. Українці-русичі любили рідні обряди. Обряди їх єднали, тішили і бадьорили їхні душі, робили життя приємнішим. Навівали надію на краще завтра. Обороняючи рідні обряди, українці-русичі ніколи не переставали вести боротьбу з єреями православія — професійними виразниками чужої свідомости. Нація без національної свідомости не є нацією. Щоб українців поробити істинними православними (людьми чужої свідомости), "треба з їхнього життя забрати їхній рідний світогляд".