І "Християнство почало випихати народній світогляд з свідомости Українського народу й тим робом увійшло в довговічну та завзяту боротьбу з ним" (М. Возняк, "Історія Укр. Літератури", т. 1, Львів. 1920 р., стор. 59).
Єреї знали: чим більш несвідомий народ, тим він більше горнутиметься до православія грецького чи католицизму латинського: бо ж, утративши рідний світогляд, не знатиме, де себе притулити? І народ, не знаючи, хто він є, звідки він, ким і чому закутий, нестиме свої болі і скарги до ікон та до мощів... Та в душі, відчувши тугу за рідним, спонтанно йтиме рідні свята відзначати, щоб рідним душу благословити. "Анатема, поганцям, бичуйте, січіть їх!" Згадаємо (для прикладу) декілька сумних дат.
У 1719 році з благословення архиєреїв був попами у церквах осуджений кожний українець-русич, що йшов відзначати свято Купала. І було наказано прихильників Купальського свята "крєпко істєзаті, а преслушних і от церков одлагаті" ("Києвська старіна", кн. ХLV, 1894 р., стор. 542).
У 1723 році Перемишльський дієцезійний собор в Березові строго заборонив відзначати Купальське свято, бо воно "обадьорює народ, виховує відвагу, непокірність властям". Український літній обряд був на цьому соборі названий "гріховним звичаєм" ("Вісла", т. 1, 1891 р., Варшава, стор. 152).
27. У 1769 році з наказу монархині московської військовий генеральний суд строго заборонив в Україні-Русі відзначати Купальське свято, бачачи у Купальських святах пробудження і обадьорення національної свідомости та вороже ставлення до православної церкви, яка є знаряддям гноблення в руках монархині Катерини 2-ї.
У 1774 році в Чернігівській духовній семінарії піп (прибулий з села Церковщиці) оголосив, що українці-русичі "кожного літнього вечора, а часто й цілу ніч, зібравшись на вулиці, співають веснянки, (...) прославляють співанням і на все горло сего ідола Купала; проти празника Крєстітєля Іоана кладуть по вулицях вогонь з піснями Купаловими і танцями" ("Украинская жизнь", ч. 9, 1913 р., стор. 105).
(Славлять "ідола Купала", а не "ідола Крєстітєля Іоана" чи "ідола Саваота" чи "ідола Херувима": ідол — це образ, ікона, портрет, статуя).
Проф. Степан Килимник пише, що Константин Маковський (1839-1915 р.) "був зачарований веснянками". Він намалював картину "Дніпрові Русалки". Русалки "з глибини Дніпра виводять танок-веснянку", й ведуть його аж у піднебесну височінь", "тіла українських русалок натхненно здіймаються аж до неба", "здіймаються вони все вище й вище... Але ось вони побачили на сході церкву з хрестом... І ця емблема зупинила їх творчий лет, і вони скам'яніли... Застигли в своїй нечуваній і небаченій красі".
28. "Повернення до поганства!" — заречали архиєреї. (У твір "Дніпрові Русалки" "К. Маковський вклав ідею, що українська дохристиянська культура (краще сказати — культура України-Руси) була своєрідна й мала перспективи до широкого розвитку, масштабу світової культури тих часів, що вже тоді вона сягала в надхмарні висоти... Але з приходом християнства ця самобутня, як він висловився, "творчо-геніяльна" культура скам'яніла, зупинила свій лет.., на її місце прийшла християнська культура" (С. Килимник, "У. Р. у Н. 3. в І. Н.", т. 2, стор. 41).
Архиєреї арештували "Дніпрових Русалок" і передали жандармам. Монарх Московитії оглянув "Дніпрових русалок", які були попами названі "бєсамі", "антихристами", "богомерзкім поганством", і дав наказ тримати "Дніпрових русалок" у таємному відділі "імператорського ермітажу".
29. У 1890 році дослідник X. Ящуржинський пише, що в Уманському повіті дорослі вже не святкують Купальського свята. Бояться попасти на чорний "список ворогів православія". Українці, тероризовані єреями православія (вірними слугами монарха Московії), таємно по хатах співали: нишком відзначали Купальське свято, нишком оповідали дітям про рідні обряди.
А "по вулицях ходили соцькі і киями били тих, хто збирався на Купальське свято" ("Киевская старина", листопад, 1890 р., стор. 327).
"Киями били" тих, хто відважувався рідні обряди шанувати, не слухати єреїв православія грецької віри. (Обряди, які збуджують в народі почуття національної свідомости, були приречені на забуття).
"Велике свято з вечірніми багаттями, з обрядовими перескакуваннями через вогонь, із киданням підпаленого Купала в річку, з хороводами і піснями все більше і більше переходить у забуття" ("Киевская старина", кн. XXXI, 1890 р., стор. 326).