Вона мовчала. Незручно вивернувшись на ліжку, я дивився в її обличчя — жорстке, разом постаріле, понуре, але не зле.
— Була одна історія, Хорте… Утім, не важливо… Найгірші людські властивості часом живуть в одному «будинку» поряд з найкращими, найдобрішими почуттями. Любляча людина завжди виявляється найвитонченішим катом. Любляча — і люблена… Тобі зрозуміло?
— Ні, — сказав я чесно.
— То й нехай, — вона зітхнула. — Хорте, якби ти знав, як я втомилась. Як тяжко…
Вона не договорила, тому що в цю мить я ривком, ніби ветху ковдру, скинув із себе залишки паралічу.
Удар!
Важкий бронзовий світильник зірвався зі сволока й повалився на жінку.
На те місце, де вона щойно сиділа.
Дубовий стілець осів на підломлених ніжках. Ора Шанталія — чи як там її звали — стояла переді мною, чорна сукня її здавалася викуваною з чавуну. Небаченої сили замовляння-наказ жбурнуло мене назад, утиснуло в гору пожмаканих простирадл; ледь вивернувшись, я різонув по жінці, що стояла наді мною, колінчастою блискавкою. Не налякати — убити.
Край простирадла затлів.
Ора — чи як її там — похитнулась. Не впала, але похитнулася сильно, і сукня на її грудях прикрасилася бурою плямою.
Запах паленого дер ніздрі.
Ми дивилися одне одному в очі — напруження було страшне; ми давили одне одного, втискали одне одного в землю, Ора височіла наді мною, як чорний шпиль, а я валявся на колишньому ложі вже минулого кохання, і ця обставина майже позбавляла мене шансів перемогти.
За дверима затупотіли кроки. Почулися стурбовані голоси:
— Гей! Чим це смердить?
— Горимо, чи що?
І через секунду закалатали в двері:
— Панове! Що там у вас, свічку в постіль упустили?
— Горимо! Лелечко, горимо!
— Панове, та ви очманіли, чи що?!
— Ясна річ, очманіли…
— Ламай двері!
Готельні двері були крихкі, а ці, за дверима, — рішучі. Воно й зрозуміло…
Спалахнув оксамит на підлозі — запона, не так давно повалена Орою мені на голову. Спалахнув разом із пилом, що просочив його; язики вогню на секунду відділили від мене супротивницю.
— І-раз! І-два! І-ра-зом!
Повалившись із ліжка — з протилежного його боку, — я дотягнувся до чорної фігури, зашпортнув заклинанням-тросом, смикнув на себе — у вогонь…
Страхітлива магиня перехопила ініціативу. Ривок — й у вогні борсаюсь я, бридко тріщить, завиваючись колечками, волосся, я ще не відчуваю болю, та вогонь підіймається зусібіч, зникає кімната, зникає ліжко, я кидаюсь у величезному багатті, я — потворний бовван, якого зліпили з піддатливої глини й кинули в пічку — випалюватися…
Я — вречевлене замовляння Кари.
* * *Совеня сиділо на камені, а поряд валялася відкрита клітка. Совеня витріщалося жовтими оченятами — був вечір, сонце давно сіло, наближалася пора сов.
Я перевернувся на бік. Сів. Провів рукою по волоссю — волосся де-де обгоріло, але не більше. А мені здавалося, що я зашкарублий і лисий, що моя шкіра — всуціль глиняна кірка, облизана вогнем…
Я гарячково озирнувся — й одразу впізнав це місце. Якщо піднятись он на той пригірок, біля підніжжя його покажеться мій будинок. А от по цій дорозі — пустельній, слава сові, можна за півгодини добрести до замку Ятерів…
Куди мені йти? Навіщо мені йти? У вухах то наростав, то віддалявся дивний звук, ніби колеса стукотіли по стиках мосту, тільки міст нескінченний, а колеса та стики — залізні. Та-так, та-так… Та-так, та-так…
Я озирнувся знову — цього разу уважніше.
Небо було дивного кольору. Ніколи не бачив такого яскравого, такого багатого на відтінки заходу.
Над гаєм вилися, мов кіптява, ворони. Мовчки. Ні одне каркання не порушувало тиші — тугої, врочистої, повної гідності.
Совеня дивилося на мене здивовано — не знало, певно, чого від мене чекати. Чому я то візьмуся за голову, то подивлюся на небо, то сяду, то встану, то засміюся. Куди йому, нерозумному пташеняті, зрозуміти мене.
— Ходімо, — сказав я у відповідь на вимогливий совиний погляд.
Підставив руку; наїжений клубок із настовбурченого пір’я так звикло, нібито всоте, перебрався мені на руку, а потім — на плече. Переступив лапами; умостився. До половини приплющив жовті очиська.
Спершу повільно, а потім усе швидше й упевненіше я пустився оминати пригірок. Підніматися-спускатися було несила; я йшов, рахуючи кроки, стараючись до певного часу ні про що не думати.
Вона зробила, що збиралася?
Чи пожежа завадила їй?
Навряд чи людині, яка так вільно вправляється з часом і простором, здатні серйозно завадити кілька зайнятих вогнем простирадл…