— Ні, — сказав я обережно. — Не здогадуюсь.
Цього він, виявляється, не сподівався. Між бровами в нього залягла глибока темнава складка.
Я не квапив його.
— До вас ще ніхто не приходив, — сказав мій гість, і в його словах не було питання — радше подив. Здивування рідкісній удачі.
Я про всяк випадок промовчав.
— Значить, так, — торговець зіллям відкинувся на спинку крісла, рідке безбарвне пасмо впало йому на лоб, і я раптом побачив, що ще зовсім недавно мій гість був красенем-блондином, володарем жіночих сердець. — Значить, так. Три з половиною роки тому в мене викрали дочку.
Зависла пауза; мій співрозмовник замовк, та обличчя його не змінилось. Ніби він говорив про погоду.
— Я знаю, хто й навіщо це зробив. Я знаю, що моя дочка загинула… Я сам її поховав. Її викрадач, він же вбивця, ховається тепер за океаном, на острові Стан. Він не маг, але він багатий і вельможний. Він оточив себе охоронцями, знаючи, що до скону віку я… Пане Хорте зі Таборе. Якщо ви хочете мати вічного раба, — слово «раб» він вимовив з притиском, — раба вірного й відданого до останньої краплі крові, — поїдьмо разом на острів Стан, і покарайте… вбивцю. Їй було чотирнадцять. Моя дружина не пережила… Ні, я не божевільний.
Якщо ви відмовите мені, я шукатиму нового способу — як шукав їх усі ці роки. Я платив внески в клуб, сподіваючись на чудо… на те, що в природі є справедливість. Але її нема. Тому я прийшов до вас.
— Ви б не впоралися з Кореневим, — сказав я повільно.
Він осміхнувся, і я зрозумів, що він, певно, впорався б. Попри свій третій ступінь.
— Під час останнього розіграшу, — він знову осміхнувся, — мені теж трохи пощастило. Я виграв набір срібних ложок і замовляння-очисник для скла. Ось, — він клацнув пальцями, відтворюючи жест, і в кімнаті одразу стало світліше, бо абажур готельної лампи вмить очистився від пороху й кіптяви. Коли це з’явився нічний метелик і затьмарив своїм трупом це свято звільненого світла.
— Бачте, — сказав я обережно. — Я співчуваю вам і вірю, що цей негідник має бути покараний, проте я тільки сьогодні дістав… У мене шість місяців попереду… А, до речі, за ті два роки, що ви в клубі, замовляння розігрувалося чотири рази. Ви звертались до людей, які…
— Так, — сказав він, не дожидаючись, поки я закінчу. — Вони мені відмовляли приблизно такими ж словами. Спершу вони шість місяців плекали в собі Судію. Потім виринало діло куди важливіше, і провина куди жахливіша… Так. Я і не гадав, що все буде інакше. Даруйте, що потривожив вас.
Він підвівся.
— Заждіть, — сказав я роздратовано. Мені все менше подобалася його манера розмовляти — у бесіді він тягнув за собою співрозмовника, мов пилявий мішок.
— Єдине, що мене турбує, — сказав він, звертаючись до обгорілого трупа метелика, — що вбивця може здохнути своєю смертю. Він старий і хворий, час іде… Але якщо він протягне ще хоча б рік — я знайду спосіб. Бувайте, пане Хорте зі Таборе.
Він повернувся і вийшов. За хвилину тупого роздивляння дохлого метелика я зрозумів, що він так і не назвав свого імені.
* * *За довгий наступний день, що я провів у готелі «Відважний ховрах», я багато зрозумів.
По-перше, всі мої плани пожити світським життям, сходити до театру чи до палацу громадських видовищ, та хоча б погуляти по місту о тій порі, коли там не особливо людно, — усі ці плани пішли за водою.
По-друге, надвечір я серйозно став міркувати про втечу. Тобто про те, щоб непомітно покинути готель і місто; коли в двері мого номера постукав двадцять дев’ятий відвідувач, я, недовго думавши, перетворився на товсту покоївку і, махаючи ганчіркою, повідомив візитера, що пан Хорт зі Табор зволили піти прогулятись. А потім — поки невдаха спускався по сходах — швидко висунувся з вікна й накинув на фасад готелю тоненький відвідний серпанок.
Якийсь час після цього я мав можливість спостерігати, як під самим моїм вікном вештаються розгублені візитери. Як питають у перехожих про готель «Відважний ховрах», а перехожі спантеличено крутять головою і посилають гостей у різні боки, як гості дивляться на мене, по пояс вилізлого з вікна, — і не бачать, зовсім не бачать…
Глиняна фігурка лежала на столі, над нею кружляла одинока кімнатна муха.
До мене приходила жінка, у якої вбили чоловіка. Старенька, в якої нічні грабіжники вирізали всю сім’ю; заплакана служниця, яку зґвалтував власний хазяїн. Чимало візитерів страждали не тільки через власні лиха — так я дізнався про несправедливого суддю, який за хабара виправдував убивць і посилав на плаху невинних, про бундючного аристократа, який розважався полюванням із собаками на людей; худий як тріска селянин розповів про долю свого села — якийсь безчесний крутій скупив у продажного старости громадські землі, поставив майже сотню родин на грань голоду й зубожіння. Усі, хто приходив, розповідали — зі слізьми або підкреслено відсторонено — про свої лиха й про винуватців цих лих, і навіть мені, людині взагалі черствій, ставало все більше кисло.