Отже, ювеліри.
Філла Дрізд, дружина лисого юнака Ягора Дрозда, виявилася цілком схожою на мініатюрний портрет у чоловіковому медальйоні. Молода миловидна жінка з косами до колін; говірка, щоб не сказати балакуча. Як не дивно, викрадення, через яке сердешний Ягор утратив чуприну, не справило на неї особливого враження — вона згадувала про нього легко, мало не зі сміхом.
Вони з подругою відправились до торгового кварталу по деякі покупки. Узяли відріз на сукню (я терпляче вислухав, який саме відріз і чому шерсть, а не оксамит). Далі побували в парфумера — перенюхали два десятки духів (хвилин п’ять пішло на розповідь про особливості кожного запаху), у результаті в обох розгулялася нежить. Зайшли до спеціальної лавки, де продавались акварельні фарби, — ювелірша, виявляється, захоплювалася живописом і навіть продала минулого року декілька своїх картин. Потім відправилися до шевця — подруга мала забрати зшиті на замовлення черевики… І тут от, просто в дверях чоботарні, Філлу вперше викинуло з пам’яті. Тобто мідне кільце на дверях і дерев’яний молоток на мотузці вона пам’ятає — а потім настала темрява, і вона отямилась від того, що хтось лив їй у горлянку підігріте червоне вино.
— Таке враження, що чужа рука заливає вино просто в горло… Потім дивлюся — я ж сама келех і держу. Сама п’ю — уявляєте? За таким довгим столом. Горять свічки, на столі порося з хроном, тушкована риба з морквою, тут же й жаровеньки, щоб страва не остигла…
Я вислухав і це. Зрештою кожна деталь могла виявитись важливою.
Потім у спогадах виник злодій — про нього ювелірша пам’ятала аж надто мало:
— У масці він був, чи що? Ні, маски не пам’ятаю. Але й обличчя начеб нема… Пам’ятаю, розмовляв зі мною. Вийшли на стіну, дивлюся — лишенько! Замок, та стіни ще вищі, ніж у нас у місті. Та міст опущено, а на мосту — я спершу думала — купа каміння лежить! А потім купа як заворушиться — я знову ледве не зомліла…
— Ви пам’ятаєте, який був дракон?
— Так, о так! — пожвавилася ювелірша. — Коричневий, із прозеленню, крила маненькі — при такій-то туші… На ланцюзі, а кожна ланка того ланцюга — як… — Вона затнулася, добираючи якнайквітчастішого порівняння. — Як колесо на королівській кареті, от!
— Про що ви говорили? — спитав я. — З викрадачем?
На порум’янілому виду ювелірші з’явився безпомічний вираз дуже короткозорої людини, яка щойно сіла на власні окуляри:
— Не пам’ятаю… Але говорив він красиво.
Я покосився на пана Ягора — і мало не здригнувся. Таким зболеним було в цю мить обличчя лисого ювеліра.
«Подурнішала», — згадав я його розпачливе зізнання.
Після важкого жирного обіду (який зарахувала мені злопам’ятна печінка) ювелір знайшов привід, щоб усамітнитися зі мною у вітальні. «Ну як?» — було написано на його обличчі. Ніби я лікар, а ювелірша — важкохвора.
— Вона справді була іншою? — спитав я обережно.
Замість відповіді він кивнув на стіну, обвішану різного розміру картинами в тонких дерев’яних рамочках:
— Ось… Це її роботи до викрадення.
Я підійшов. Нічого особливого, як на мій погляд, утім, я ніколи не приховував, що не розуміюсь на живопису. Тільки одна картинка мені справді сподобалась: місток, дерево, прив’язаний під мостом човен, причому на осіннє листя, що пливе по воді, хотілося дивитися й дивитися знову. Здавалось, воно справді рухається… і неквапливий їхній плин настроював на піднесений лад, хотілося всміхнутися, зітхнути й, можливо…
— А це вона малювала потім.
Ювелір витягнув з-за шафи два картонні аркуші. На перший погляд мені здалося, що соромливо заховані роботи не надто відрізняються від обрамлених; тільки вдивившись як слід, я зрозумів, що різниця таки є.
— Це бездарно, — пошепки сказав ювелір. — Їй відмовив смак. Ви б бачили, як вона тепер одягається… Як вона намагається одягатися…
— Співчуваю, — сказав я щиро.
Ювелір махнув рукою — мовляв, що мені ваше співчуття.
— Можна мені поговорити з подружкою? — запитав я, дивлячись, як він ховає дружинині малюнки назад за шафу.
— З якою подружкою?
— З тією самою, яка супроводжувала вашу дружину в поході за покупками. Яка мала забрати в шевця черевики.
Ювелір дивився на мене, і дві складки між бровами ставали все глибшими:
— Тисса Граб. Так… Я шукав її, хотів розпитати про Філлу. Тисса Граб зникла й так і не знайшлась. Можете самі спитати — вулиця Стовпників, три…
Попрощавшись із ювелірами, я витратив півгодини, щоб знайти названу вулицю і дізнатися, що пані Тисса Граб справді наймала тут кімнату, та вже два місяці, як з’їхала. Ні, не зникла раптом, а саме з’їхала, заплативши за всі дні, зібравши речі й попрощавшись із хазяями…