— Онрі, більше не пий, — скрипучим голосом сказала сова в нього на плечі. — Ти й так бовкаєш зайве.
Я здригнувся.
— Так, — сумирно озвався голова. — Не хвилюйся, Філі, я випив не так уже багато й почуваю себе пречудово… Моє шанування, пане Хорте зі Таборе. Довгих років вашій сові.
І пішов похитуючись.
Якийсь час я чесно пив свій лимонад. Потім устав, перетнув залу, раз по раз бажаючи здоров’я чужим совам, і опинився в безпосередній близькості від пані в чорному.
— Ви дозволите?..
Вона скинула на мене похмурим поглядом. Коротко кивнула.
— Як здоров’я вашої…
— Здохла, — озвалася пані, дивлячись мені в очі.
— І моя здохла, — пробурмотів я розгублено. — От прикрість.
Пані знизала правим плечем:
— Ніякої прикрості, я терпіти не можу сов. Ви — той самий щасливець, який виграв замовляння?
— Так… Я перепрошую. Здається, крісло, у яке ви сіли, здається, це те саме, на яке десять хвилин тому випадково пролили соус…
Так, вона інстинктивно підвелася й озирнулась; я на мить дістав можливість побачити зблизька її пояс. Серед інших дрібничок там висів великий камінь-брелок у вигляді тигрової морди.
Ще один камінь з очима.
— Я помилився, — сказав я печально. — Це крісло чисте…
Вона почервоніла.
Очі її виявилися не блакитними, а карими. Волосся — кольору вибіленої бавовни. Губи — червоні й тонкі, причому кутики рота все хотіли спуститися вниз. Ось як тепер:
— Розумно й тонко, мій молодий пане. Тільки навіщо такі хитрощі? Ви могли просто запропонувати мені пройтися вперед-назад — тоді, оцінивши якості й вади моєї фігури, і вирішили б остаточно, чи варто продовжувати знайомство… якби у вас була така можливість. А тепер, будьте ласкаві, поверніться за свій столик.
— Пробачте, — сказав я, справді почуваючи щось на кшталт зніяковіння. — Насправді я зовсім не такий брутальний… Я хотів тільки…
— Позбавте мене свого товариства.
Сказано було переконливо й вичерпно; секунду потупцявши на місці, я повернувся на початкову позицію.
Пан голова дивився на мене з протилежного кутка. Дивився водночас зі співчуттям та зловтіхою.
* * *ПИТАННЯ: Що таке ініціювальний предмет?
ВІДПОВІДЬ: Це головний магічний предмет, що дозволяє призначеному магу здійснювати магічні дії. Ініціювальний предмет вручається призначеному магові на вічне користування в разі успішної атестації.
ПИТАННЯ: Чи потрібен ініціювальний предмет уродженому магу?
ВІДПОВІДЬ: Ні, не потрібен.
ПИТАННЯ: У якому вигляді існують ініціювальні предмети?
ВІДПОВІДЬ: У вигляді мініатюрних чарівних паличок, перснів, медальйонів, браслетів та ін. ювелірних виробів, у гірських умовах інколи — посохів.
ПИТАННЯ: Що відбувається в разі втрати магічного предмета?
ВІДПОВІДЬ: У разі втрати магічного предмета власник має подати заяву до місцевої комісії протягом десяти днів і не пізніше. Комісія розглядає заяву і, залежно від обставин, або призначає штраф і видає потерпілому новий магічний предмет, або позбавляє його магічного звання.
* * *Через два дні я навідався до контори праворуч від ринку — щоб чисте було сумління, ні на що не сподіваючись. Побитий міллю чиновник видав мені довідку, на якій кривим почерком записані були три адреси — ці троє бажали продати мені камінчики.
За першою проживала бідна вдова, що розпродувала різне начиння й прикраси. Я купив у неї перстеник із рубіном — просто з жалю.
За другою адресою мене зустрів парубійко років п’ятнадцяти й запропонував на вибір цілу скриньку з коштовностями. Одразу зметикувавши, в чому річ, я пообіцяв про все доповісти його матері; змінившись на лиці, парубійко благав мене цього не робити. У матері так багато дрібничок, вона не помітить пропажі, натомість він, юнак, що робить перші кроки по життю, має миритися з принизливою бідністю. Мати скнара й не дає на найпотрібніші витрати тощо. Я пішов, залишивши парубчака сам на сам із його проблемами.
Третьою адресою був якийсь заїжджий двір на околиці. Я довго думав, а чи варто тягтись так далеко й по таких брудних вулицях, але врешті-решт звичка доводити діло до кінця примусила мене витратити гроші на карету з кучером і навідати готель «Три віслюки».
І я не пошкодував про витрачений час.
* * *— …Їй-право, не схожі ви на скупника, ласкавий пане. Їй же богу, не схожі…
Старигань був аж ніяк не бідний — йому належала велика частина возів, що заставили все подвір’я, і гори мішків на цих возах, і коні, і мули, і ще купа всякого добра — проте він зупинився в найменшому, найвошивішому номері «Трьох віслюків», одягнений був у засмальцьований каптан і мішкуваті штани з величезними латками на колінах, і я на власні очі бачив, як він дбайливо підібрав шматок мотузки, що валявся на подвір’ї: річ потрібна, придасться…