— Не ваше діло, шановний, на кого я схожий, а на кого не схожий. Камінець продавати будемо — чи ляси точити?
Старигань поводив кущастими бровами; на його засмаглому до чорноти зморшкуватому виду брови були ніби два острівці піни. І плавали по обличчю цілком незалежно від іншої стариганевої міміки.
— Камінчик, звичайно, добре… Хороший камінчик. Ось, чи не зволите поглянути.
Я зволив; із заяложеного мішечка з різним дріб’язком видобуто було камінчик завбільшки з середній жолудь. Я глянув — і відчув, як на мене напливає тепла, в голочках нервів, хвиля.
Бірюза. Спокійно-синя собача морда; тобто з першого погляду здається, що собача, а після пильного розгляду вже не знаєш, як цю тваринку назвати. Добренький такий, старенький, запалий у маразм вовк-людожер.
— Подобається, ласкавий пане? — упіймавши мій погляд, старигань хутко забрав назад у мішечок. — Коли подобається, складімо ціну йому, чи що. Річ дорога, якби не нужда, так і не продавав би…
Він брехав так само звично, як чухався. Без особливого смислу й не тому, що свербить. Механічно.
— Ви, шановний, товар не ховайте, — сухо сказав я. — Так не заведено — мигцем камені оцінювати. Подивлюсь — а там і про ціну поговоримо. Ну?
Камінь вийшов на світло повторно; ще раніше, аніж торкнутись його пальцями, я впіймав хмарку чужої сили, осереддям якої була собача (вовча?) морда.
Це був третій такий камінь. Або четвертий, якщо рахувати й той, що висить на паску пані в чорному; треба гадати, до камінчика додавалася чергова історія.
— Візьму, мабуть, — сказав я задумливо. — Тільки, ласкавий пане, ви вже розкажіть мені, звідки у вас така мила дрібничка. За розповідь доплачу. Годиться?
Старигань дивився на мене впритул — насмішкувато й холодно. Білі, як піна, здивовані брови піднялися так високо, що, здавалось, ще трохи — і вони втечуть на потилицю.
— Вам, панам, усе казки подавай. До сивини, буває, доживе пан, а хлібом не годуй, дай байок послухати, ніби дитині шмаркатій… Тільки ви, шляхетний пане, камінчик купувати збирались, а язиком я зроду не торгував і не збираюсь. Берете — чи як?
Я поліз у кишеню й виклав на покритий жиром стіл пригорщу великих срібних монет.
Старигань подивився на срібло, потім на мене; білі брови повагалися й повернулися на місце, зате кутики безгубого рота жорстко, іронічно піднялись:
— Це ваша ціна за камінь?
— Це моя ціна за розповідь, — сказав я в тон йому, холодно. — Камінь не вартий і половини цих грошей… Ви маєте рацію, шановний, на скупника я не схожий і ремеслом таким зроду не бавився. А казки ваші, як ви зволили висловитися, я готовий оплатити — за умови, що хоча б половина розказаного виявиться правдою… Отже, звідки у вас ця… штучка?
Якийсь час старигань дивився мені в зіниці. На третій хвилині цього погляду я вирішив додати грошей у гірку, що поблискувала на столі.
— Атропко! — гукнув старигань, майже не підносячи голосу. За його спиною, у дверях, нараз виник плечистий ґевал — на півголови вищий за мене й удвічі ширший.
— Атропко, — старий примружився. — Тут панич зволив жартувати зі старого Прорви, так ти, будь ласкав…
Я не повірив своїм вухам. Старигань, який турботливо підбирає чиюсь випущену вірьовочку — і відмовляється від повновагої гірки срібла?!
— Ідіть геть, прошу пана, — прогудів Атропка. Голос у нього відповідав фігурі. А може, він умисне говорив басом — задля додаткової погрозливості.
— Їй-богу, — сказав я ласкаво. — Їй-богу, не розумію. Кулончик беру, таж маю я бути певен, що камінчик не крадений?
Старенький дивився не просто насмішкувато — презирливо. Атропка опинився в мене прямо за спиною:
— А прошу…
Я ждав, коли він мене доторкнеться. Р-раз! — зашкарубла рука непоштиво вхопила мене за лікоть; два — замість плечистого ґевала на підлогу повалився товстий, непристойно жовточеревий змій. Великий, та неотруйний.
— А-а-а-а…
Якийсь час Атропка звивався на дошках, марно намагаючися зрозуміти, яким чином треба повзти. Потім діло налагодилось — тьмяно поблискуючи лускою, колишній плечистий молодець зазміївся в напрямку до дверей. Я перевів погляд на стариганя.
Обличчя його, і без того темне, налилося дурною кров’ю й зробилося наче вуглина. Одна біла брова злетіла вгору, друга опустилася, зовсім ховаючи око; я злякався, що норовливого діда вхопить грець.