Віл важко став на коліна, вдивився у глибоку темінь і побачив за спиною чоловіка якусь білу пляму. Це були білі груди та голова великого птаха, деймона-яструба, котрий лежав нерухомо. Віл спробував вирватися, і його слабке зусилля викликало в незнайомця реакцію у відповідь. Ні, хватка його пальців не послабшала, але він почав ворушитися: він обмацував праву долоню Віла своєю вільною рукою. Волосся хлопця стало сторчма.
І тут чоловік сказав:
— Дай мені другу руку.
— Обережніше, — промовив Віл.
Вільна рука незнайомця пробігла по його лівій руці, кінчики пальців обережно торкнулися зап'ястя та напухлої долоні, а потім майже невідчутно торкнулися обрубків двох відрізаних пальців.
Його друга рука відразу випустила хлопця, і він підвівся.
— Ніж у тебе, — сказав він. — Ти хранитель магічного ножа.
Голос чоловіка був грубим, звучним, але майже бездиханним, і Віл зрозумів, що він дуже страждає від болю. Чи це він поранив у темряві свого невідомого супротивника?
Украй виснажений, хлопець лежав на каменях. Він бачив лише силует чоловіка, котрий схилився над ним, але його обличчя не було видно. Незнайомець простяг руку кудись у темряву, і за декілька секунд на його поранену руку, починаючи з обрубків пальців, зійшла чудова заспокійлива прохолода — чоловік втирав у його шкіру якусь мазь.
— Що ти робиш? — спитав Віл.
— Лікую твою рану. Не рухайся.
— Але хто ти?
— Я єдина людина, котра знає призначення цього ножа. Витягни руку та не ворушись.
Вітер набув небувалої сили, і в обличчя хлопцю вдарили перші краплі дощу. Він сильно тремтів, але здоровою рукою підпер хвору, а чоловік тим часом наніс на рану ще більше мазі та туго замотав долоню смужкою полотна.
Переконавшись, що пов'язка накладена як слід, незнайомець відповз убік та ліг на спину. Віл, і досі приголомшений невимовно приємним прохолодним онімінням в руці, сів та подивився на нього, але темрява не дозволяла побачити хоч що. Він простяг праву руку та відчув, що торкається грудей чоловіка, в яких, мов пташка об прути клітки, билося серце.
— Так, — хрипко промовив незнайомець, — спробуй вилікувати його.
— Ви хворі?
— Невдовзі мені буде краще. Ніж у тебе, так?
— Так.
— А ти знаєш, як ним користуватися?
— Знаю. А ви з цього світу? Звідки ви про нього дізналися?
— Слухай мене уважно, — сказав чоловік, насилу сівши. — Не переривай. Якщо ти хранитель ножа, то на тобі лежить завдання більше, ніж ти можеш це уявити. Ти ж ще дитина… Як це могло трапитися? Що ж, мабуть, у вищих сил були на це свої підстави. Так от, хлопче, наближається війна, найбільша з тих, що коли-небудь були. У минулому вже відбувалося дещо подібне, але цього разу має перемогти справедливість… Усі тисячі років людської історії ми бачили лише брехню, пропаганду, жорстокість і обман. Настав час знову повстати, але цього разу все піде інакше…
Чоловік зупинився та декілька разів зітхнув, при цьому в його грудях наче щось рокотало.
— Ті давні філософи, що зробили цей ніж, — продовжив він за хвилину, — самі не знали, що вони створюють. Вони винайшли річ, котра здатна розщепити найменшу можливу частинку матерії, але використовували його для того, щоб викрадати солодощі. Вони й гадки не мали, що створили єдину зброю на весь усесвіт, здатну вразити тирана, вбити Господа Бога. Ангели, що повстали, зазнали поразки тому, що в них не було нічого схожого на цей ніж — але тепер…
— Він не потрібен мені! Я не хочу! — вигукнув Віл. — Якщо він потрібен вам, можете взяти його! Я ненавиджу його та все те, що він робить…
— Надто пізно. У тебе немає вибору: ти — хранитель. Він сам тебе обрав. Та більш того: вороги знають, що він у тебе, і якщо ти не застосуєш його проти них, вони вирвуть його із твоїх рук і використають проти нас усіх, і цього разу їхня перемога буде остаточною.
— Але чому я маю битися з ними? Я й так усе життя бився, й мене вже нудить від цього, я хочу…
— Ти перемагав у своїх битвах?
Віл помовчав і відповів:
— Мені здається, перемагав.