— Як ти гадаєш, Серафіно, вони живі? — спитала Рута Скаді, коли вони кружляли над групою цих творінь, що застигли на узліссі.
— Живі чи ні, але вони сповнені злості, — відповіла Серафіна Пеккала. — Я відчуваю флюїди, що від них виходять. І я не хотіла б наближуватися до них, не знаючи, яка зброя проти них згодиться.
Здається, примари не могли відірватися від землі та злетіти — на щастя для відьом. Увечері того самого дня вони стали свідками того, на що ті здатні.
Це трапилося на переправі через річку, де курна дорога проходила через низький кам'яний міст, розташований неподалік від невеликого гаю. Промені вечірнього сонця скісно падали на траву, забарвлюючи землю в насичений зелений колір, а повітря перетворюючи на димне золото. Відьми побачили групу мандрівників, що наближалися до мосту — деякі з них ішли пішки, деякі їхали на запряжених кіньми візках, деякі пересувалися верхи. Вони не бачили відьом, бо не дивилися вгору, але це були перші люди, котрих відьми зустріли в цьому світі, і Серафіна вже збиралася знизитися та звернутися до них, коли пролунав тривожний окрик.
Це скрикнув чоловік, що їхав на коні попереду загону. Він показав на дерева, і відьми, глянувши туди, побачили потік примарних створінь, котрі, ніби не докладаючи для цього жодних зусиль, по траві насувалися на людей — свою здобич.
Люди кинулися врозтіч. Вражена Серафіна побачила, як перший вершник повернув коня та поскакав геть, кинувши своїх товаришів напризволяще, і те саме зробив другий вершник — але зник він в іншому напрямку.
— Знизьмося та спостерігаймо, сестри, — сказала Серафіна своїм товаришкам. — Але без моєї команди не втручайтесь.
Вони побачили, що в маленькому загоні були й діти, деякі з них їхали на візках, деякі пішки йшли поруч. Було очевидно, що діти не бачать примар, а примари ними не цікавляться: вони накинулися на дорослих. Одна стара жінка сиділа на візку, тримаючи дітей на колінах, і Рута Скаді з обуренням побачила, як вона намагається сховатися за дітьми, штовхнувши їх назустріч примарі, що наблизилася до неї, — жінка ніби пропонувала дітей в обмін на своє власне життя.
Діти вирвалися з рук жінки, зіскочили з візка та приєдналися до інших дітлахів, котрі, налякані, бігали туди-сюди або збиралися в купки та спостерігали, як примари нападають на дорослих. Літню жінку на візку огорнуло прозоре мерехтіння, що ніби копошилося, пожираючи щось невидиме. Побачивши це, Рута Скаді відчула нудоту. Така сама доля чекала й на інших дорослих у загоні — за винятком тих двох, що втекли на конях.
Зачарована й шокована, Серафіна Пеккала знизилася. Вона побачила батька, котрий, тримаючи дитину на руках, спробував перейти річку вбрід і втекти, але їх наздогнала примара. Дитина чіплялася за плечі батька, а той поступово уповільнив ходу і стояв по пояс у воді, неспроможний рухатися та безпомічний.
Намагаючись роздивитися, що з ним відбувається, Серафіна пролетіла над водою в декількох футах над ним — і, жахнувшись, застигла на місці. Від мандрівників свого світу вона чула легенди про вампірів, і, спостерігаючи, як примара жадібно пожирає щось таке, що було в чоловіка — либонь, його душу, деймона, — вона відразу згадала ці розповіді. Але в цьому світі, судячи з усього, деймони перебували всередині, а не зовні. Руки чоловіка, що стискували стегна дитини, ослабли, хлопчик упав у воду та, хапаючись за руку батька, кричав і марно намагався втриматися на поверхні. Але чоловік лише ледь повернув голову та цілком байдуже подивився, як поруч із ним тоне його син.
Це було для Серафіни занадто. Вона метнулася донизу та витягла дитину з води, й коли вона це робила, Рута Скаді вигукнула:
— Обережно, сестро! Позаду…
Серафіна на коротку мить відчула під серцем жахливу порожнечу, але потім руки Рути Скаді підхопили її й підняли над небезпекою. Вони разом із хлопцем, що верещав і вп'явся Серафіні в руку чіпкими пальцями, полетіли вгору, і Серафіна побачила позаду примару — хмарку туману, що клубочилася над водою, шукаючи свою зниклу здобич. Рута Скаді спрямувала в осердя хмарки стрілу, але це не подіяло.
Побачивши, що примари не являють собою загрози дітям, Серафіна поставила хлопця на берег ріки, і вони знову злетіли в повітря. Невеличкий загін мандрівників навічно зупинився: коні скубли траву чи відганяли мух, діти збилися у зграйку, кричали та спостерігали за тим, що відбувалося з дорослими, котрі всі як один застигли на місці. Їхні очі були розплющені, більшість з них сиділи, хоча дехто залишився стояти, а головне — усі вони ніби скам'яніли. Коли остання з примар, наївшись, відпливла геть, Серафіна знизилася та приземлилася поруч із жінкою, що сиділа на траві. Це була дужа, здорова на вигляд молодиця з рум'яними щоками та лискучим світлим волоссям.