— Жінко! — покликала її Серафіна, але не побачила ніякої реакції. — Ти мене чуєш? Ти мене бачиш?
Вона потрусила жінку за плече, й та з величезним зусиллям звела очі. Здається, вона майже не розуміла, що відбувається довкола: її очі були порожніми, а коли Серафіна вщипнула її за руку, вона просто повільно опустила очі й за мить знову їх підвела.
Інші відьми ходили між кинутими візками, налякано розглядаючи нещасних жертв. Тим часом усі діти зібралися на невеличкому пагорбі неподалік та наляканими очима дивилися на відьом, про щось перешіптуючись.
— За нами спостерігає вершник, — помітила одна з відьом.
Вона показала на місце, де дорога проходила через западину між буграми. Вершник, що втік, зупинив коня та повернувся, щоб роздивитися, що відбувається, при цьому він долонею прикривав очі від сонця.
— Ми поговоримо з ним, — вимовила Серафіна та злетіла в повітря.
Хай там як чоловік поводився, побачивши примар, боягузом він не був. Уздрівши наближення відьом, він стягнув з рамена рушницю, пришпорив коня та виїхав на відкриту місцевість. Він явно приготувався битися, але Серафіна Пеккала повільно знизилася, тримаючи у витягнутій руці лук, і поклала його на траву перед собою.
Незалежно від того, чи знали люди цього світу такий жест, у його значенні не могло бути сумнівів. Чоловік опустив рушницю та деякий час мовчки спостерігав за Серафіною та іншими відьмами, а також їхніми деймонами, що кружляли в небі в них над головами. Молоді та сильні жінки, що на соснових гілках літають у небі, одягнені у клаптики чорного шовку — такого в його світі явно не було, але він дивився на них зі спокійною обережністю. Наблизившись до нього, Серафіна побачила в його очах також скорботу та усвідомлення власної сили, і це було важко узгодити зі спогадом про те, як він утік, не оглядаючись, кинувши своїх товаришів на загибель.
— Хто ви такі? — спитав чоловік.
— Мене звати Серафіна Пеккала, я королева відьом озера Енара, розташованого в іншому світі. А як вас звати?
— Джоакім Лоренц. Кажете, ви відьми? Тоді ви, мабуть, знаєтесь із дияволом?
— Якщо й так, чи це зробить нас вашими ворогами? Чоловік декілька секунд подумав, потім поклав рушницю на сідло.
— Може, колись і зробило б, — сказав він, — але часи змінилися. Навіщо ви прийшли до нашого світу?
— Тому що часи змінилися. Що це за створіння, що напали на ваших супутників?
— Як, це примари, — чоловік знизав плечима, явно здивований. — Ви що, не знаєте про примар?
— У нашому світі їх немає — чи, може, ми просто їх не бачили. Ми спостерігали, як ви втікаєте, і не знали, що й подумати, але тепер мені все зрозуміло.
— Від них немає порятунку, — сказав Джоакім Лоренц. — Вони не чіпають лише дітей. За законом у кожному загоні мандрівників мають бути чоловік та жінка верхи, інакше нікому буде подбати про дітей. Але настали чорні часи: усі міста кишать примарами, а колись їх було не більше, ніж десяток на хоч яку велику країну.
Рута Скаді озирнулася та побачила, що до візків наближається другий вершник — це справді була жінка. Діти побігли їй назустріч.
— Але скажіть мені, чого ви шукаєте, — продовжував Джоакім Лоренц. — Я хотів би почути відповідь. Я знаю, просто так ви не прийшли б сюди.
— Ми шукаємо дитину, — сказала Серафіна Пеккала, — дівчинку з нашого світу. Її звати Ліра Белаква, також її називають Лірою Красномовною. Але ми й гадки не маємо, у якому куточку цього світу вона може бути. Ви не бачили самотню дивну дівчинку?
— Ні. Але днями я бачив ангелів, що летіли до полюса.
— Ангелів?
— Повітрям пересувалися цілі їх загони, вони були озброєні та сяяли на сонці. Останні роки вони стали рідкістю, хоча, коли мій батько був молодим, вони часто пролітали цим світом — принаймні він так казав.
Джоакім Лоренц прикрив рукою очі та оглянув кинуті в паніці візки й заціпенілих мандрівників. Вершниця вже спішилася та наразі заспокоювала дітей.
Серафіна побачила, куди він дивиться, та спитала:
— Якщо ми залишимося з вами на ніч і пильнуватимемо вас від примар, чи розповісте ви трохи більше про цей світ та про ангелів, котрих ви бачили?
— Звичайно, чом би й ні? Ходімо зі мною.
Відьми допомогли перетягнути візки через міст — подалі від дерев, з-під яких з'явилися примари. Скам'янілих дорослих залишили на своїх місцях — хоча відьмам боляче було дивитися, як діти чіпляються за матерів, котрі вже не відповідають їм, або смикають за рукав батька, що нічого не каже та відсутніми очами дивиться в нікуди. Діти молодшого віку ніяк не могли зрозуміти, чому вони мають розлучитися з батьками; старші, досвідченіші діти, деякі з котрих уже втратили батьків у минулому, просто похмуро мовчали. Серафіна несла хлопчика, що дві години тому впав у воду, а тепер плакав за батьком, над плечима відьми простягаючи ручки до мовчазної постаті, котра й досі нерухомо стояла в річці. На неприкриту одягом шкіру Серафіни капали гарячі дитячі сльози.