Він звів очі вгору, й те саме зробили відьми. Зорі цього світу були такими самими, як їхні: через небесне склепіння яскравим розсипом срібного пилу пролягав Чумацький Шлях, а весь небокрай був усіяний незліченними крапками зірок, що кидали на землю своє прозоре світло.
— Пане, — поцікавилася Серафіна, — а ви не чули про Пил?
— Пил? Я гадаю, ви маєте на увазі не пил на дорогах, а щось інше. Ні, не чув. Але подивіться — он там загін ангелів…
Він вказав на сузір'я Змієносця… І справді, там щось рухалося, якась зграйка світлячків. І вони не пливли по небу, а летіли цілеспрямовано — як гуси чи лебеді.
Рута Скаді підвелася та сказала Серафіні:
— Сестро, настав час мені розпрощатися з вами. Я збиваюся поговорити з тими ангелами, хай там ким вони є. Якщо вони прямують до лорда Ізраеля, я полечу з ними, а якщо ні, то шукатиму його самотужки. Дякую за компанію та бажаю тобі удачі.
Вони поцілувалися, Рута Скаді взяла свою соснову гілку та злетіла в небо. Її деймон Сергій, набувши вигляду якоїсь невідомої Серафіні пташки із синіми грудьми, зник у темряві слідом на нею.
— Високо ми летимо? — спитав деймон.
— Дуже високо — до тих світлячків у Змієносці. Вони пересуваються дуже швидко, Сергію, тож поспішімо!
Відьма та її деймон швидше від іскор багаття понеслися крізь темряву. Вітер свистів у голках Рутиної гілки, а її волосся розвівалося позаду чорною хмаркою. Вона навіть не озирнулася назад — на маленьке багаття посеред темряви, сплячих дітей та своїх товаришок-відьом. Ця частина її подорожі скінчилася, до того ж ті сяючі створіння попереду, здається, не стали анітрохи ближчими, і щоб не загубити їх серед розсипу зірок, не слід було відривати від них очей.
Так вона й летіла слідом за ангелами, потроху наближаючись до них, доки, нарешті, не спромоглася краще роздивитися, що вони собою являють.
Вони світилися не так, ніби горіли, а так, наче, попри темряву ночі, їх осявало сонячне світло. Схожі на людей, вони, втім, були вищі на зріст і мали крила, а позаяк вони були оголеними, відьма побачила, що троє з них були чоловіками, а двоє — жінками. Їхні крила відходили від тулуба в ділянці лопаток, а спини та груди були вельми мус кулистими. Рута Скаді деякий час трималася за ними, оцінюючи їхню силу на той випадок, якщо їй доведеться битися з ними. Вони були неозброєні, але, з іншого боку, летіли, явно не докладаючи великих зусиль, і вона вирі шила, що, коли дійде до погоні, вони, мабуть, швидко на здоженуть її.
Про всяк випадок підготувавши лук, вона підвищила швидкість та полетіла поруч із ними, кричачи:
— Ангели! Зупиніться та послухайте мене! Я відьма Рута Скаді, і я хочу поговорити з вами!
Вони повернулися та, сповільнюючи рух, замахали крилами. Нижні половини їхніх тіл опустилися донизу, і тепер здавалося, ніби вони стоять у повітрі, підтримуючи себе в такому положенні за допомогою змахів крил.
Вони оточили Руту Скаді — п'ять велетенських постатей у темному повітрі, освітлених невидимим сонцем.
Відьма з гордовитим та незалежним виглядом випростувалася на гілці, хоча її серце аж тремтіло від незвичайності ситуації. Її деймон усівся на гілку поближче до тепла її тіла.
Кожен з ангелів мав певні індивідуальні риси, втім, усі вони мали між собою більше спільного, ніж з будь-яким із бачених нею людей. Їх об'єднувала якась блискавична гра розуму та почуттів у виразах їхніх облич — здавалося, що всі вони відчували одне. Вони були оголені, але під їхнім пронизливим поглядом голою себе відчула вона — здається, їхні очі зазирали прямо їй у душу.
Однак Руті Скаді нічого було соромитися, і вона зустріла їхню увагу сміливим поглядом.
— Отже, ви ангели, — промовила вона, — або Сторожі, або ж «бен елім». Дозвольте поцікавитися, куди ви прямуєте?
— Ми летимо на заклик, — була відповідь.
Рута не зрозуміла, хто з них заговорив — це міг бути будь-хто з них чи всі вони разом.
— Чий заклик? — спитала вона.
— Людини.
— Лорда Ізраеля?
— Можливо.
— А чому ви летите туди?
— Бо бажаємо цього, — відповіли їй.
— Тоді супроводьте мене туди, де він знаходиться, — наказала відьма.
Руті Скаді було чотириста шістнадцять років, і в неї була вся гідність та знання дорослої королеви відьом. Вона була набагато мудрішою від будь-кого з людей з їхнім коротким терміном життя, але вона й гадки не мала, якою дитиною вона здається поруч із цими старезними істотами. Не уявляла вона й того, як їхня свідомість, мов тоненькі щупальця, простягається у найвіддаленіші куточки всесвіту; вона сприймала їх як людей лише тому, що її очі на це очікували. Якби вона могла сприйняти їхню справжню форму, вони здалися б їй радше структурою, ніж організмом — величезною структурою з розуму та чуттів.