— В усьому місті наразі немає жодного дорослого!
— Вони не насмілюються сюди прийти, ось так. Але ж Ліра бачила нагорі башти того юнака — вона була в цьому переконана. До того ж ці діти розмовляли якось по-особливому — як досвідчені брехуни. Ліра вміла відрізняти брехунів від щирих людей і знала, що діти чомусь кажуть їй неправду.
Раптом вона згадала: маленький Паоло заїкнувся, що в нього та його сестри Анжеліки є старший брат Туліо, котрий також знаходиться в місті, але Анжеліка різке і обірвала його. Може, той юнак, якого вона бачила, і є цим братом?
Вона залишила дітей, аби повернути катамарани на пляж, а потім, вирішивши приготувати каву, повернулася у квартиру над кафе. Віл ще не прокинувся, поруч із ним, згорнувшись, спала кішка, а Лірі не терпілося знову побачити вчену, з якою вона розмовляла вчора. Тож вона написала хлопцеві записку та поклала її на підлозі біля ліжка, після чого взяла свій рюкзак і пішла до вікна, що вело у Вілів світ.
Обраний нею шлях пролягав через маленьку площу, на якій вони побували попередньої ночі. Тепер вона була порожньою, сонячні промені били у фасад давньої вежі та освітлювали потемніле дерев'яне різьблення навколо дверей: людиноподібні постаті зі складеними крилами, риси яких були стерті часом, але в їх спокої й досі можна було відчути міць, співчуття та інтелектуальну силу.
— Ангели, — промовив Пантелеймон, котрий у вигляді цвіркуна сидів у неї на плечі.
— Може, примари? — припустила Ліра.
— Ні! Діти казали, що це Башта Ангелів, — не погодився з нею деймон. — Гадаю, це саме вони.
— Увійдімо?
Вони подивилися на величезні дубові двері на вигадливих чорних петлях. Півдесятка сходинок, що вели до них, були добряче витерті, а самі двері були напіввідчинені. Ліра зрозуміла, що завадити їй увійти міг лише її власний страх.
Вона навшпиньках збігла сходами вгору та зазирнула в щілину, але побачила лише темний, облицьований каменем хол, та й то лише невелику його частину. Пантелеймон нетерпляче тріпотів у неї на плечі — так само, як того дня, коли вони викинули той фокус із черепами у склепі біля Коледжу Джордана, — але тепер вона була трохи мудрішою. Це місце було поганим, і вона збігла сходами вниз на площу та пішла в бік залитого яскравим сон-цем бульвару з пальмами. Переконавшись, що на неї ніхто не дивиться, вона пройшла крізь вікно та опинилася у Віловому Оксфорді.
За сорок хвилин Ліра вже була в холі дослідницького центру і знову сперечалася з консьєржем — але цього разу в неї була схована козирна карта.
— Спитайте доктора Мелоун, — поблажливо сказала вона. — Це все, що вам треба зробити — спитати її.
Консьєрж узяв у руку слухавку, і дівчинка трохи зневажливо подивилася, як він натискає кнопки та розмовляє. У справжньому оксфордському коледжі йому б надали гідне приміщення, а так він сидів за дерев'яною конторкою — наче це магазин.
— Ну що ж, — повернувся до Ліри чоловік. — Вона каже, щоб ти підіймалася. Дивись нікуди не завертай.
— Не буду, обіцяю, — покірливо відповіла слухняна маленька дівчинка.
На другому поверсі на неї чекав сюрприз — коли вона проходила повз двері з жіночим силуетом на них, ті відчинилися, і доктор Мелоун мовчки поманила її пальцем.
Здивована, Ліра увійшла. Це була не лабораторія, а вбиральня, і доктор Мелоун була вельми збуджена. Вона сказала:
— Ліро, в лабораторії хтось є — може, поліцейські, а може, й ні, і вони знають, що вчора ти до мене приходила. Я не знаю, чого їм треба, але це мені не подобається. Може, ти мені розповіси, що відбувається?
— Звідки вони дізналися, що я тут була?
— Не знаю! їм невідоме твоє ім'я, але я зрозуміла, кого вони мають на увазі…
— А, ну то я можу легко їх обдурити.
— Але що відбувається?
У коридорі пролунав жіночий голос:
— Доктор Мелоун, ви бачили дівчинку?
— Так, — голосно відповіла пані Мелоун. — Я показую їй, де можна помити руки.
Ліра подумала, що вченій не треба так хвилюватися, але ж вона, либонь, не звикла до небезпеки.
Жінка, що чекала на них у коридорі, була молодою та добре вдягненою, і коли вона побачила Ліру, то спробувала посміхнутися, однак її очі залишилися холодними та підозрілими.
— Привіт, — вимовила вона. — Ти ж Ліра, так?
— Так. А вас як звати?
— Я сержант Кліфорд. Ходімо.
Ліра звернула увагу на те, що ця жінка поводиться з такою холоднокровністю, ніби це її власна лабораторія, але смиренно кивнула. Саме цієї миті вона вперше відчула напад тривоги — вона знала, що їй не слід бути тут, і знала, що алетіометру це також не подобається. Але було вже пізно, і вона увійшла в лабораторію.