У кімнаті також був високий дужий чоловік із білими бровами. Ліра знала, як виглядають вчені, і було очевидно, що жоден із цих людей до них не належить.
— Заходь, Ліро, — запросила сержант Кліфорд. — Усе гаразд. Це інспектор Волтерз.
— Привіт, Ліро, — вимовив чоловік. — Доктор Мелоун розповіла мені про тебе. Я хотів би познайомитися з тобою та, якщо ти не проти, поставити тобі декілька запитань.
— Яких запитань? — поцікавилася дівчинка.
— Нескладних, — з посмішкою відповів інспектор Волтерз. — Проходь і сідай, будь ласка.
Він підсунув стілець. Ліра обережно присіла та почула, що двері зачинилися. Доктор Мелоун стояла поруч. Пантелеймон, котрий у вигляді цвіркуна сидів у її нагрудній кишені, був надзвичайно схвильований: вона відчувала його тремтіння, і залишалося сподіватися, що люди в кімнаті нічого не помітять.
— Звідки ти, Ліро? — спитав інспектор Волтерз. Якщо вона відповість, що з Оксфорда, їм буде легко це перевірити. Але вона також не могла сказати, що прийшла з іншого світу: вони відразу забажають дізнатися більше. Крім Оксфорда, вона знала в цьому світі лише одну назву: місто, в якому жив Віл.
— З Вінчестера, — відповіла вона.
— Ти, мабуть, брала участь у бійці, так? — поцікавився інспектор. — Звідки в тебе ці синці? Один на щоці, інший на нозі — може, хтось тебе бив?
— Ні, — коротко кинула дівчинка.
— Ти відвідуєш школу, Ліро?
— Так. Іноді, — вирішила додати вона.
— А хіба ти не повинна зараз бути у школі?
Ліра нічого не відповіла. Вона відчула, що її дедалі більше охоплює хвилювання, і подивилася на доктора Мелоун — обличчя жінки було напруженим і сумним.
— Я прийшла сюди на зустріч із доктором Мелоун, — сказала дівчинка.
— Ти гостюєш в Оксфорді, Ліро? В кого ти ночувала?
— У своїх друзів, — ухильно відповіла Ліра.
— За якою адресою?
— Я не пам'ятаю. Шлях я знаходжу легко, але назви вулиці не знаю.
— А хто ті люди?
— Просто друзі мого батька, — сказала Ліра.
— Зрозуміло. А звідки ти знаєш доктора Мелоун?
— Мій батько — фізик, це він її знає.
«Здається, все буде гаразд», — подумала дівчинка. Вона дещо розслабилася, і брехня потекла в неї з язика вільніше.
— І вона показала тобі, над чим працює, так?
— Так. Механізм з екраном.
— Тебе цікавлять такі речі, правда? Наука й усе таке?
— Так, особливо фізика.
— Коли ти виростеш, то будеш науковцем?
Питання такого роду цілком заслуговувало здивованого погляду у відповідь, але інспектора це не засмутило. Його бліді очі коротко глянули на сержанта Кліфорд і знову зупинилися на Лірі.
— А тебе здивувало те, що тобі показала доктор Мелоун?
— Трохи, але я знала, на що очікувати.
— Тому що твій батько — фізик?
— Так. Він займається саме такими речами.
— Ясно. А ти розумієш, що він робить?
— Не все.
— Отож твій батько досліджує темну матерію?
— Так.
— Він просунувся так само далеко, як доктор Мелоун?
— Не зовсім так. Щось у нього виходить краще, але в нього немає цього приладу, що показує слова на екрані.
— А Віл також зупинився у твоїх друзів?
— Так, він…
Ліра урвала фразу, розуміючи, що припустилася жахливої помилки.
Вони також це зрозуміли й миттю скочили на ноги, щоб не дати їй вибігти з кімнати, але доктор Мелоун чомусь опинилася в них на шляху. Сержант Кліфорд перечепилася через неї та впала, загородивши дорогу інспекторові, і це дало Лірі час вискочити в коридор, зачинити за собою двері та щодуху кинутися до сходів.
З бокових дверей вийшли двоє чоловіків у білому одязі, і Ліра наткнулася на них. Пантелеймон раптом став круком, що гортанно закаркав та залопотів крилами, і це так вразило чоловіків, що вони відсахнулися й Ліра спромоглася вирватися з їхніх рук. Вона пробігла сходами та вискочила у вестибюль, побачивши, що консьєрж кинув слухавку, яку тримав у руці, та потягнувся до неї через конторку, викрикуючи: «Гей! Стій!»
Але щоб відчинити дверцята конторки, йому довелося підвестися та зробити кілька кроків, а Ліра тим часом уже підскочила до дверей, що крутяться.
Цієї миті у неї за спиною відчинилися двері ліфта, і з них вибіг світловолосий чоловік — такий швидкий, такий сильний…
А двері не піддавалися! Пантелеймон пронизливо каркнув на неї: вони штовхали двері не в той бік!
Ліра налякано зойкнула та проскочила в інший відсік, кинувши всю свою невелику вагу на важке скло та допомагаючи собі силою думки, і двері повернулися якраз вчасно, щоб вона змогла уникнути рук консьєржа, котрий, намагаючись схопити її, опинився на шляху світловолосого чоловіка. Це дало Лірі декілька секунд, щоб відбігти подалі від будинку.